Выбрать главу

Пополудні хмари розійшлися, не стало видно й птахів. Досягнувши плоскогір’я, зритого напівзруйнованими часом і негодою копальнями, Котта обминув один-єдиний прохідний схил і нарешті підійшов до руїн Трахіли. На прямовисних скелях зяяли штольні, біля підніжжя розкривного відвалу стояв зарослий колючим чагарником каркас стрічкового транспортера, перекинуті вагонетки валялись обабіч вузькоколійки, що закінчувалась у калюжі води. А на купі каміння досі бовваніли гондоли, нанизані на обірвану линву підвісної канатної дороги. Перед Коттою були рештки мідної копальні загиблого міста Ліміри. У Томах ще жила пам’ять про це місто, про нього розповідали з покоління в покоління, бо така доля, казали люди, зрештою спіткає всі гірничорудні міста.

Лімірійські рудокопи за кілька сторіч спорожнили ціле гірське пасмо, виробили останні рудні жили і потягли штольні від свого схованого в горах міста все ближче й ближче до узбережжя, поки порода вже стала така пуста, як рінь, і над Лімірою нависла загроза занепаду. Зникла мідь, зник і добробут, а разом з добробутом — і мир та злагода.

І коли комори та склади спорожніли й люди вирізали всю худобу, ті, хто ще зоставався в місті, почали нападати одне на одного вже навіть за окраєць хліба, поки якоїсь серпневої ночі один бік гори, поточений штольнями та штреками, завалився й поховав під собою майже збезлюдніле місто. Другого дня над горами стояла страшна золотаво-червона хмара куряви, яку зрештою пошматував південний вітер і погнав у бік моря.

Поїдений іржею автобус, який у літні місяці іноді привозив до лімірійських руїн прадавнім, прокладеним серед скель шляхом орду шукачів скарбів, ставав на ті кілька днів гримучим архівом усього, що було відомо про це загибле місто. Поки пасажири, сидячи в автобусі й намагаючись перекричати ревіння двигуна, розповідали один одному про те, як роздовбували гострими кайлами та розгрібали лопатами завали, про свої успіхи в пошуках домашнього бронзового начиння, прикрас, зброї, мідного дроту й усіляких інструментів, а потім кінець кінцем знов поверталися в тому напхом напханому автобусі на узбережжя, Ліміра ще раз поставала із забуття.

Здавалося, шукачі міді гребуться не просто в завалах, не просто там, де колись сталася катастрофа, а в самому часі. На кожній укритій мідянкою пряжці наче прозирав спогад про жінку, що взяла з собою ту оздобу не тільки в могилу, а й у вічність; із кинджалів та сокир, що зітліли й обернулися на позублені чорні пилки, немовби скрапувала кров давно забутих бойовищ, а в казанах без дна доварювалося м’ясо вимерлих тварин. Із кожної копальні курілася минувшина.

Шукачі розривали могили так само незворушно, як і кошару чи комору якогось лімірійця, що його гірський обвал застав сонного в ліжку. Незалежно від того, що, коли і як було поховано — кам’яною лавиною чи людськими руками ще задовго до катастрофи,— все те шукачі виносили на денне світло, бо в знайдених речей від багатьох значень, які вони, певно, мали колись у лімірійському світі, тепер залишилося тільки одне: вартість міді. Дріт, статуетки, браслети, талісмани, які захищали людей у глибині копалень від біди,— шукачі перетоплювали все, що знаходили, на пласкі виливки тут-таки серед руїн, а потім, коли їхали назад, ці виливки на кожній баюрі бились один об один і видавали такі звуки, наче згори з гуркотом котяться камінці.

Котта не раз чув у Фінея та в крамниці Феме про ті наїзди, про пом’ятий автобус, що належав якомусь механікові з Констанци, але сам того автобуса ніколи не бачив. Він щороку з’являвся в залізному місті на кілька тижнів — перед першими осінніми бурями — й здебільшого був уже заповнений галасливими пасажирами. Бо перед кожною такою подорожжю механік об’їздив якнайдальші села та хутори на чорноморському узбережжі доти, доки в автобусі не зоставалося жодного вільного місця. Але цього року його марно чекали в Томах.

Котта обмив свої побиті, подряпані руки та натруджені ноги в зеленкуватій калюжі, забрів затопленою колією по коліна у воду, а тоді знеможено сів, прихилився спиною до однієї з перекинутих вагонеток і довго дивився спершу вниз, а потім поверх гірських хребтів у небо, що помалу згасало. До ночі йому тепер було не дістатися ні в Трахілу, ні в Томи.

Хоч Котта перебував у ніби підвішеному стані між незаперечною імперсько-римською дійсністю і загадками залізного міста, ніщо не викликало в нього такого страху, як перспектива самому заночувати в горах. Та він зрештою змирився й підготувавсь до цього випробування: спорудив із каміння та всілякого брухту перед входом до заваленої штольні захисток од вітру, набирав хмизу на багаття, не маючи ні відкривачки, ні ножа, розітнув гострим камінцем дві іржаві бляшанки з консервами, що їх купив у крамниці Феме, й просто руками, з яких скрапувала оливкова олія, почав їсти м’яку рибу, консервовану кукурудзу та хліб.