Выбрать главу

Терей машинально, мов розмальований блазень у годиннику, трибки якого то відчиняють, то зачиняють дверцята, виставляючи та ховаючи порцелянові фігурки, ступив у ворота свого будинку; він був тепер яскраво освітлений сам, ще й осявав подвір’я та вулицю.

Взявши сина на руки, на яких тьмяно вилискувала риб’яча пуска, різник обережно зійшов сходами до криниці. Але за кожним його кроком синова голівка перекочувалася з боку на бік, а босі ніжки теліпалися й бились одна об одну, і залізне місто, й не побачивши заюшену кров’ю дитячу сорочечку, здогадалося, що малий Ітіс мертвий.

Терей не кричав, не плакав. Той самий Терей, який міг перекричати в різниці навіть бика, охопленого смертельним страхом, тепер безтямно, геть безпорадно спускався до криниці, притискаючи до грудей мертве тільце; нарешті обережно поклав його на вишмугляний вірьовкою з відрами кам’яний зруб. Аж коли він стяг із хлопчика сорочечку і з темної різаної рани потекла кров, усі, хто стояв у темряві досить близько й заціпеніло спостерігав цю сцену, почули, як різник застогнав, почули вже зовсім інший, спотворений болем голос, такий самий чужий і моторошний, як скигління скаліченої Філомели.

Терей обмив сина, як обмивають небіжчика, притисся чолом до гострих країв рани, і принишкле в темряві місто збагнуло, що ця смерть — не тільки сліпа, безпорадна помста за Філомелине каліцтво, а й завершення десятирічного розпачу. Прокна забрала сина з часу й повернула його знов до свого серця.

Покинувши закривавлену сорочечку біля криниці, Терей поніс Ітіса до хати. Там він поклав хлопчика в ліжко, вкрив накрохмаленим білим простирадлом, взяв сокиру й назавжди покинув свій дім. Хто бачив, як він навмання гатить сокирою в усі ніші й кущі, ретельно освітлює ліхтарем усипані камінням долівки в руїнах та біля багать горян, зриває з поснулих людей ковдри, а тоді німо, недбало переступає й іде далі, той уже знав: різник шукає Прокну, він хоче її вбити. Але не звелася жодна рука, не озвався жоден голос, щоб його вгамувати чи втішити. Як ото дикі зарості сотнями очей зачаєно чатують на хижака, що висліджує здобич, так і Томи спостерігали за різником, що шукав жінку, якої вже й слід запався.

Жодні двері в залізному місті не витримали б тієї сокири. Захищений тільки пітьмою, Котта сидів біля вікна в линваревому будинку й стежив за світлом Тереєвого ліхтаря, за тривожними, миготливими відблисками, що перебігали з вулички на вуличку, зникали то в теміні повітки, то десь у печері, спалахували знов, пробиралися крізь густий садок і гнали перед собою по мурах та фасадах будинків тремтливі тіні.

І коли те світло спинялось, Котті починало здаватися, ніби він уже чує чиїсь крики, тупіт ніг, чує, як котиться каміння... Але в місті стояла тиша. І коли під дверима до линварні Котта почув розгніваний здавлений голос, то не зважився ні засвітити світло, ні одійти од вікна. Потім хтось обережно прочинив двері, і Котта розгледів оголену матово-білу руку. Це була Прокна, вона привела до цієї схованки свою нажахану сестру; різничиха пошепки заспокоювала Філомелу й затуляла ій долонею рота.

Філомела впиралася, не хотіла входити до темної линварні, не хотіла взагалі нікуди йти, хотіла спати. Біля розчинених навстіж дверей жінки — дві чорні тіні на темно-сірому тлі подвір’я — посідали на долівку. Котта мовчав — спершу приголомшений і розгублений, а потім охоплений страхом, що одне-однісіньке слово, один-однісінький крок може їх сполохати і вони кинуться навтіки або від жаху скрикнуть і цим накличуть на себе оте мерехтливе світло й сокиру. Отож він почав нишком відхилятися в густу пітьму ніші, аж поки відчув поза спиною подих вітру, що залітав до будинку крізь розбите вікно.

Філомела притислася до огрядного теплого сестриного тіла й невдовзі заснула; і хоч заспокоювати її вже не треба було, Прокна все шепотіла й шепотіла їй на вухо, так ніби тепер, через стільки років мовчання, прагнула ще раз згадати кожен утрачений день і збагатити згаслу Філомелину пам’ять ще однією розповіддю.

А потім на Котту налягла така втома, що тихий, на диво лагідний Прокнин голос часом долинав до нього вже немовби десь іздалеку-здалеку. Так вони й сиділи втрьох серед ночі, зв’язані самим цим неспинним голосом, що проникав у сни скаліченої Філомели й у Коттину втому. Цей чарівний, заспокійливий голос так його заворожував, що зрештою він почав слухати вже не слова й речення, а лише їхнє мелодійне бриніння, і помалу забув і про Терея, й про небезпеку. Так година за годиною спливла ніч.