Блекберн кашлянув, прочищаючи горло. Він був природженим поліцейським, якому недавно вдалося провести операцію з розгрому найпотужнішої наркодистриб'юторської мережі у Гар лемі, в результаті якої було арештовано понад двісті людей.
— Як на мене, то це — цілком рядова зброя. Ми саме проглядаємо відеозаписи. Я не надавав би їхньому озброєнню так багато уваги. В усякому разі такому, яке у них було під час нальоту. І навряд чи наші клієнти придбали свої автомати через Інтернет.
Йенсон кивнув:
— А про коней що відомо?
Рейлі вів далі:
— Поки що нічого. Звичайні сіро-коричневі мерини. Ми перевіряємо їх за списком зниклих коней, відстежуємо, звідки взялися сідла, але знову ж таки...
— Вдалося знайти тавро або мікрочіпи?
Беручи до уваги той факт, що в країні протягом року крадуть понад п'ятдесят тисяч коней, застосування ідентифікаційних міток на конях дедалі більше поширювалося. Особливо популярним був метод холодного таврування. Він передбачав використання максимально охолодженого пристрою для таврування з метою зміни структури клітин, що відповідають за колірну пігментацію тварини. У результаті на тому місці, до якого прикладалося клеймо, росло волосся білого кольору, а не природного. Другим, менш популярним способом було використання шприца для введення під шкіру тварини крихітного мікрочіпа із запрограмованим ідентифікаційним номером.
— Чіпів поки що не знайдено, — відповів Рейлі, — але ми здійснюємо повторне сканування. Мікрочіпи настільки малі, що коли ви не знаєте заздалегідь, де вони знаходяться, то їх не так вже й легко знайти. Знаходження ускладнюється ще й тим, що чіпи зазвичай ховають в найменш помітних місцях, щоби збільшити шанси їхнього виявлення, якщо вдасться повернути вкраденого коня. Позитив полягає в тому, що знайдені в парку коні мають мітки холодного таврування, але цих тварин таврували повторно, тому немає змоги щось розібрати. Хлопці з лабораторії сподіваються, що їм вдасться щось отримати шляхом розмежування різних способів таврування, щоб таким чином вийти на початкове.
— А що там у нас відомо про екіпіровку і середньовічне залізяччя? — звернувся Йенсон до Амелії Ґейнс, яка опрацьовувала цю версію розслідування.
— Тут знадобиться більше часу, — сказала вона. — Зазвичай, обладунки такого типу виробляють умільці-кустарі, розкидані по всій країні. Особливо цікаво, що палаші були справжніми, а не маскарадно-бутафорськими. Думаю, нам вдасться що-небудь розкопати.
— Отже, хлопці просто випарувалися в повітря, чи не так? — Йенсон явно втрачав терпіння.
— Мабуть, на них чекали машини. Парк має два виходи неподалік від того місця, де вони кинули коней. Ми розшукуємо свідків, але поки безуспішно, — підтримав розмову Джордано. — Коли чотири молодики, розосередившись, виходять з парку в цей час, увечері, їм легко залишитися непоміченими.
Йенсон знову сів, злегка кивнувши головою, без особливого успіху намагаючись зістикувати шалену кількість інформації, а також скерувати свої думки у потрібне русло.
— Отже, на чому ми зупинимося? Є які-небудь пропозиції?
Рейлі окинув поглядом всіх присутніх і знову узяв слово:
— Це досить-таки заплутана історія. Перше, що спадає на думку — це скласти «список ліквідних трофеїв».
Крадіжки антикварних речей, особливо, якщо це загальновідомі предмети, зазвичай здійснюються на замовлення або за попередньою домовленністю з колекціонерами, які не проти заволодіти реліквіями, навіть якщо вони ніколи не зможуть показати їх комусь. Але від першої миті по приїзді до музею Рейлі відразу виключив ймовірність замовленої крадіжки. Викраденнями на замовлення майже завжди займалися злодії-професіонали. Їзда верхи П'ятою авеню не свідчила на користь професіоналізму. А вчинений бедлам і, тим більше, обезголовлення, взагалі ні в які ворота не лізли.
— Гадаю, тут всі «за», — вів далі Рейлі. — Але попередні висновки є суперечливими. За цим злочином криється щось більше, аніж зухвалий грабунок безцінних реліквій. Якщо ви хочете викрасти антикварні штучки, все, що вам потрібно — це вибрати тихий, дощовий ранок у вівторок, проникнути всередину до появи відвідувачів, пред'явити свій «Узі» як найвагоміший аргумент, і — беріть, що хочете. Більше шансів залишитися непоміченим, менше ризику. Натомість, наші браві хлопці обирають найжвавіший, з масою охоронців на кожному кроці, момент, щоб влаштувати своє пограбування. Таке враження, що вони хотіли подражнити нас, заплутати. Звичайно, вони здобули трофеї, але, гадаю, їхньою метою була й демонстрація чогось іще.
— А чого саме? — запитав Йенсон.
Рейлі знизав плечима.
— Ми над цим працюємо.
Йенсон звернувся до Блекберна:
— А ви згодні?
Блекберн кивнув.
— Подивімося на справу з другого боку. Ким би не були ці хлопці, для натовпу вони були справжнісінькими героями. Вони забрали те, про що ці напхані кокаїном віслюки мріють, коли, підключивши свої ігрові приставки, віртуально виходять на справу і займаються грабунком. Я побоююся, як би дії цих покидьків не дали поштовх новій моді. Але мені теж здається, що нальотниками керувало щось більше, аніж просто намір поживитися.
Йенсон озирнувся на Рейлі.
— Ну що ж, ця версія — твоє дитя, на ній поки і зупинимося.
Рейлі подивився на Йенсона і спокійно кивнув. «Дитя» було тут не зовсім підходящим словом, точніше — зовсім непідходящим. Усе це було більше схожим на лютого бурмила вагою в тонну, з яким йому доведеться добряче пововтузитися. Нараду перервала поява стрункого, непоказно вдягненого чоловіка в коричневому твідовому костюмі й у білій сорочці зі стоячим комірцем. Йенсон підвівся з-за столу і, простягнувши свою величезну лапу, привітався з незнайомцем.
— Монсеньйоре, я радий, що ви знайшли для нас час. Сідайте, будь ласка. Усім — увага, це монсеньйор Де Анґеліс. Я обіцяв архієпископу, що ми дамо йому змогу взяти участь у нараді й чекаємо на посильну допомогу.
Йенсон продовжив знайомити Де Анґеліса з працівниками. Вкрай рідко дозволялося стороннім бути присутніми на такій важливій нараді, але нунцій, посол Ватикану в США, потелефонувавши, кому слід, дістав «добро».
Чоловіку було років під п'ятдесят, визначив Рейлі. Його акуратно підстрижене темне волосся утворювало ідеальні похилі арки біля скронь, з інеєм сивини поверх вух. Окуляри Де Анґеліса були злегка захватаними, він здавався привітним і ненав'язливим, коли агенти називали йому свої імена і посади.
— Будь ласка, не звертайте на мене уваги, — сказав він, сідаючи.
Йенсон злегка похитав головою, не погоджуючись з ним.
— Поки що наявні у нас докази не дали якихось конкретних результатів, отче. Побоюючись схилитися до хибної версії, ми поки що обмінялися думками та інтуїтивними припущеннями, що стосуються можливих учасників нальоту.
— Зрозуміло, — мовив Де Анґеліс.
Йенсон обернувся до Рейлі, який, відчуваючи незручність через передану йому естафету, продовжив. Він знав, що має якнайскоріше ввести монсеньйора в курс справи.
— Ми саме говорили, що це, очевидно, не просте пограбування музею. Спосіб, у який його здійснили, вибір часу — все вказує, що це було не просто збройне пограбування, а явно щось більше.
Де Анґеліс стулив губи, розмірковуючи над можливими наслідками щойно сказаного.
— Ясно.
— Перше, що спадає на думку, — продовжив Рейлі, — це ісламські фундаменталісти, хоча в даному випадку я упевнений у їхній непричетності.
— Чому ви так думаєте? — запитав Де Анґеліс. — Як це не сумно, вони не приховують своєї ненависті до нас. Я упевнений, ви пам'ятаєте, яка здійнялася буча, коли пограбували музей в Багдаді. Одразу ж з'явилися заяви про подвійні стандарти, залунали усілякі звинувачення, були прояви ненависті. Тамтешні люди довго зберігають недобру пам'ять про такі події.
— Повірте мені, їхні дії зовсім не відповідають мусульманському менталітету. Абсолютно не відповідають. Зазвичай, вони нападають відкрито. Ці хлопці люблять афішувати свої «подвиги» і поводяться, як камікадзе. До того ж, було б анафемою для будь-якого мусульманина-фундаменталіста надіти на себе одяг із зображенням хреста. — Рейлі подивився на Де Анґеліса, який, здавалося, приставав до тієї самої думки. — Звичайно ж, ми все перевіримо. Не можна відкидати і цю версію. Але я б поставив на іншу конячку.