Тес викинула всі листи в кошик для сміття, проігнорувавши здивований погляд Ліззі Гардінґ — скромної й по-материнському турботливої секретарки, функціональні обов'язки якої охоплювали іще трьох, окрім Тес, дослідників. Лео і Дуг, мабуть, хотіли від неї одного і того самого: подробиць кривавих подій того суботнього вечора. Якщо її босові кортіло дізнатися про все через хворобливу цікавість, то її колишній чоловік переслідував більш властиві людям цілі — корисливі.
Тес поставила свій комп'ютер і телефон так, щоб, злегка повернувши голову, вона могла бачити з вікна мощений сад за будівлею інституту. Цю споруду було дбайливо відреставровано засновником установи — магнатом-судновласником, вірменином за походженням, ще задовго до приходу Тес. Весь дальній кінець саду займала величезна плакуча верба. Каскад її гілля елегантно прикривав встановлену під деревом лавку.
Тес відвела погляд від вікна, вивудила з сумочки клаптик паперу з номером телефону Джеба Сіммонса, який дав їй Клайв, і зателефонувала. Почувши автовідповідач, вона поклала слухавку, і спробувала дотелефонуватися йому за іншим номером. Секретарка професора при історичному відділі Університету Брауна повідомила, що Сіммонс ось уже три місяці як знаходиться на розкопках в пустелі Негев, але за потреби з ним можна зв'язатися. Тес сказала, що вона перетелефонує, і поклала слухавку.
Пригадавши свою розмову з Едмондсоном, вона вирішила зв'язатися з іншим, уже відомим їй чоловіком. Вийшовши в Інтернеті на телефонний довідник, вона набрала номер і зв'язалася з комутатором Колумбійського університету.
Їй відповів пронизливий жіночий голос.
— Професора Вільяма Венса, будь ласка, — ввічливо сказала Тес.
— Одну хвилину, будь ласка. — Після невеликої паузи їй сказали: «На жаль, але в моєму списку цього імені немає».
Цього слід було чекати.
— Тоді з'єднайте мене, будь ласка, з кафедрою історії. — Ще кілька клацань та гудків — і Тес вже говорила з іншою жінкою.
Останній, схоже, було знайоме ім'я, яке цікавило Тес.
— Так, я пам'ятаю Вільяма Венса. Він пішов від нас... зараз пригадаю... десь років п'ять чи шість тому.
З надією в голосі Тес запитала:
— Ви не могли б мені підказати, де його можна знайти?
— Боюся, нічим не зможу вам допомогти. Здається, що він взагалі відійшов від справ. Вибачте.
Тес не втрачала надії:
— Ви не могли б зробити мені послугу? — наполягала вона. — Мені конче потрібно поговорити з ним. Я працюю в Інституті Манукяна, ми зустрічалися з ним на розкопках кілька років тому. Не могли б ви розпитати працівників відділу, в якому він працював, — де його можна знайти?
Жінка, здавалося, була сама доброта. Подякувавши, Тес залишила їй свої номери телефонів і поклала слухавку. Вона на мить замислилася, потім повернулася до Інтернету і набрала у розширеному пошуку «Вільям Венс». Вона почала з Нью-Йорка, на жаль — безрезультатно. Одним із недоліків стільникового зв'язку було те, що багато номерів не указувалася. Наступним на черзі був Коннектикут — результат той самий. Тес розширила пошук до масштабів країни і дістала дуже багато аналогічних імен. Потім вона стала змінювати ім'я, використовуючи програму комп'ютера, і дістала результат, вимірюваний сотнями імен. Але швидкий перегляд не дав бажаного результату, який би хоч трохи асоціювався з необхідними їй даними.
Якийсь час вона сиділа, замислившись. Голубів у саду вже не було видно. Натомість горобців стало вдвічі більше, і, настовбурчившись, вони сварилися між собою. Тес, різко розвернувшись на стільці, окинула поглядом книжкові полиці над головою. Раптом її осяяла думка, і вона знову набрала номер Колумбійського університету, попросивши цього разу з'єднати її з бібліотекою. Назвавшись, вона сказала чоловіку, який відповів їй, що її цікавлять дослідницькі роботи або публікації, написані Венсом. Тес по буквах вимовила його ім'я і підкреслила, що особливо її цікавлять роботи, що мають відношення до хрестових походів, бо вона знала, що Венс навряд чи писав щось таке, що безпосередньо стосувалося тамплієрів.
— Я зрозумів вас, почекайте хвилиночку, залишайтеся на лінії, — відповів бібліотекар. Через декілька хвилин вона знову почула його голос. — Я зібрав все, що ми маємо з робіт Вільяма Венса. — Він зачитав заголовки робіт і статей, написаних Венсом, які, на його думку, відповідали вимогам Тес.
— Чи не могли б ви переслати мені їх копії?
— Без проблем. Нам тільки необхідно виставити вам рахунок до оплати.
Тес повідомила йому свою офісну адресу, переконавшись, що рахунок прийде на її ім'я. Зараз не час привертати до себе увагу персоналу, який пильнує за витратами інституту. Вона поклала слухавку і відчула якесь незбагненне піднесення. Воно оживило приємні спогади про розкопки, пережите нею хвилювання, особливо на початковій стадії розкопок, коли надії на позитивний результат були такі великі.
Але ж це — не розкопки.
Що ти робиш? Адже ти — археолог. Це тобі не гурток шанувальників детективів. Звернися до ФБР, поділися з ними своїми міркуваннями, і нехай вони займаються цією справою. А чи не заважає вона розслідуванню тим, що нічого не повідомляє їм про свої міркування? Тес відразу ж відкинула цю думку — якщо вона розповість їм про свої здогадки, то в ФБР засміють її так, що вона від сорому не знатиме, куди подітися! Одначе, детективи і археологи — не така вже й велика між ними різниця! Що одні, що інші розслідують те, що сталося у минулому. Правда, якщо говорити про події, що сталися два дні тому, то вони якось не вписуються в ті часові рамки, з якими зазвичай мають справу археологи.
Втім, байдуже.
Тес не змогла стримати себе. Вона була надзвичайно заінтригована тим, що відбувалося. Врешті-решт, вона була свідком. Їй вдалося знайти з'єднувальну ланку в цих подіях. А ще в її житті дуже бракувало пригод, загадкової й вабливої невідомості... Тес повернулася до комп'ютера і взялася за пошуки тамплієрів. Вона відірвала погляд від монітора і помітила, що її секретар Ліззі з цікавістю на неї дивиться. Тес посміхнулася їй у відповідь. Ліззі подобалася їй. Часом вона, довіряючи їй, вводила її в курс своїх особистих справ. Але про їхню розмову з Едмондсоном вона не збиралася їй розказувати, бо про це не можна було розповідати нікому.
18
Ані Рейлі, ані Джордано не було поранено, за винятком декількох синців від ременів безпеки і кількох невеликих порізів від осколків лобового скла. Вони супроводжували швидку допомогу, яка мчала по шосе імені Франкліна Делано Рузвельта, везучи Гаса Волдрона в Нью-Йоркську пресвітеріанську лікарню. Після того як Волдрона відправили до операційної, дратівлива і строга чорношкіра медсестра переконала їх пройти огляд. Коли вони, врешті-решт, неохоче погодилися, вона промила їхні порізи і наклала на них пов'язки, зробивши це набагато грубіше, ніж їм хотілося б, після чого полишила їх на самих себе.
Лікарі невідкладної допомоги поінформували, що їхній клієнт навряд чи буде в змозі давати свідчення, принаймні, дні зо два, якщо не більше. Ран було багато і рани були серйозні. Все, що їм залишалося робити, це чекати, коли Гас буде готовий давати відповіді на питання, і сподіватися, що агенти і детективи, що займаються розслідуванням способу життя пораненого бандита, дізнаються, де він переховувався після нальоту на музей.
Джордано сказав Рейлі, що час закруглятися, і поспішив додому до дружини, яка в свої сорок із лишком років примудрилася завагітніти вже третьою дитиною. Рейлі вирішив залишитися в лікарні й почекати, доки Гаса не вивезуть з операційної, і тільки потім податися додому. Після фізично і розумово виснажливих подій дня йому як ніколи хотілося якнайскоріше повернутися до своєї холостяцької квартири. Таке часто буває з самотніми людьми, які живуть у вируючих життям містах.