Рейлі стривожився.
— Стривайте, ви що — думаєте тамплієри шантажували Ватикан? А я завжди вважав, що вони були воїнством Христовим. Може навпаки — тамплієри знайшли щось таке, що дуже задовольнило Ватикан, і Папа вирішив таким чином винагородити їх за це відкриття?
Тес скорчила гримасу сумніву.
— Коли б це дійсно було так, то чи не поспішили б вони проголосити на увесь світ про своє відкриття? — Трохи розслабившись, вона відкинулася на спинку крісла; здавалося, її теж непокоїли сумніви. — Так, для повної картини цієї загадки мені бракує одного-двох компонентів. Храмовники таки дійсно воювали за християнство впродовж двохсот років. Але тут все одно існує якась внутрішня інтрига, правда ж?
Рейлі обмірковував інформацію, яку з такою готовністю виклала перед ним Тес. Попри те, що все це мало присмак абсурду, він, тим не менше, не міг цілковито проігнорувати ці відомості. Напад на Музей мистецтв мав явно ознаки якогось жахаючого перекривлення свідомості; за його екстремальними зовнішніми ознаками крилося щось більше, ніж просто озброєне пограбування, яким всі й пояснювали цю подію. Психологічний механізм був йому уже добре відомий: спочатку радикальні екстремісти зациклювалися на якійсь міфології, якомусь фундаментальному віруванні, робили його своїм; мало-помалу ця міфологія перекручувалася і спотворювалася аж доки її послідовники повністю не втрачали зв'язок із реальністю, переходячи до необдуманих і гарячкових дій. Може саме з цього і треба починати розслідування цієї справи? Саме легенди про тамплієрів і могли слугувати поживним ґрунтом для різних викривлень і спотворень. Може й дійсно якихось людей так сильно вразила жахлива доля тамплієрів, що вони почали ототожнювати себе з ними такою мірою, що вдяглися у їхнє вбрання і помстилися за них Ватикану; більше того: ці люди можуть навіть спробувати віднайти їхні легендарні скарби!
Рейлі не зводив очей з Тес.
— Отже, тамплієри були хранителями якоїсь великої таємниці — доброї чи поганої, пов'язаної з раннім періодом існування Церкви? Не знаю, що й думати. — Тес відвернулася, намагаючись приховати будь-які ознаки роздратування, і тут Рейлі нахилився вперед і продовжив. — Значить, між тамплієрами та пограбуванням музею існує потенційний зв'язок? — Слабка посмішка з'явилася на його губах. — Ну що ж, я впевнений, що ця версія варта того, щоби її взяти до уваги.
22
Гас Волдрон явно переживав не найкращий свій день.
Він згадав, що деякий час тому вже прокидався, але коли саме — сказати не міг: чи декілька годин тому, чи декілька хвилин, а потім — ще раз поринув у забуття. Тепер він знову прокинувся, але цього разу вже трохи бадьоріший.
Гас збагнув, що знаходиться у поганому стані. Він аж здригнувся, коли згадав про катастрофу. Тіло його почувалося так, наче дістало більше ударів, ніж теляча відбивна у ресторані. А безперервне дратівливе пищання розташованих довкола нього моніторів аж ніяк не поліпшувало настрою.
Він зрозумів, що перебуває у лікарні — на це безпомилково вказувало пищання приладів та інші звуки довкола. Йому доводилося покладатися на свій слух: очі ні біса не бачили, бо страшенно боліли. Гас спробував поворухнутися, але не зміг. Його груди щось оперізувало. «Вони прив'язали мене до ліжка!» Втім, не надто міцно. Так прив'язують у лікарнях, а не в поліції. От і добре. Він помацав руками обличчя, знайшовши на ньому бинти та дещо ще: вони напхали його різними трубками.
Однак в даній ситуації чинити якийсь спротив не мало ніякого сенсу. Спочатку треба було дізнатися, наскільки сильні поранення він дістав, а для того, щоб вшитися звідси, він мав дочекатися, доки йому не вилікують очі. Значить, до тих пір, поки він не розбереться, що до чого, доведеться якось домовлятися з копами. Але що він міг їм запропонувати? Це мало бути щось справді значуще, бо їм явно не сподобався той факт, що він відсік голову отому гівнюкові-охоронцю. Тут він явно дав маху — цього не треба було робити. Але ж воно сталося якось саме по собі: коли він під'їхав до музею, виряджений, наче якийсь грьобаний принц, трясця, Хоробрий, то йому раптом захотілося розмахнутися і добряче врізати комусь мечем. Ну от — і врізав. І ніде правди діти — відчув при цьому цілком позитивні емоції.
Треба буде якось виколупати Бранко Петровича з його пацючої нори. Він був злий як собака на цього вилупка недоробленого за те, що той не сказав ім'я того типа, що найняв його; натомість цей довбаний мудак став розвозити соплі про те, наскільки це була класна ідея — ізольовані ланки. Тепер-то він второпав, чому цей дятел так нахвалював цю ідею. Його самого найняв Петрович, якого найняв хтось інший, а того іншого найняв іще якийсь мудило. І хто знає — скільки отаких довбаних ізольованих ланок треба буде знайти, щоби дістатися до того типа, на якого полювали копи?
На якусь мить звуки у лікарні посилилися, а потім знову стишилися. Мабуть хтось відчинив, а потім зачинив двері. Гас почув чиїсь кроки на писклявій підлозі — хтось підійшов до його ліжка. Потім цей «хтось» підняв його руку і стис пальцями зап'ястя з внутрішнього боку. То мабуть лікар або медсестра міряли його пульс. Та ні, мабуть, все ж таки, лікар, бо у пальцях, що взяли його руку, було явно більше сили, ніж у медсестри. А, може, це якась дебеленька медсестра — от би порозважатися з нею!
Гасу захотілося дізнатися, чи тяжкі поранення він дістав.
— Хто це? Лікарю, ви?
Той, хто був у кімнаті, не відповів. І натомість почав розмотувати і знімати бинти з голови Гаса та його вух.
Тільки-но Гас розтулив рота, щоб поставити запитання, як відчув пронизливо-болючий укол в шию. Все його тіло сіпнулося так, що ледь не полопалися зав'язки, якими він був прикріплений до ліжка.
Чиясь сильна рука затиснула йому рота, перетворивши волання Гаса на приглушений мишачий писк. По шиї та горлянці почало ширитися відчуття жару. Потім рука, що затискувала його рот, поволі послабила свою хватку.
Біля його вуха зашепотів чоловічий голос — дуже тихий. Гас відчув на собі гарячий подих незнайомця.
— Лікарі поки що нікому не дозволяють тебе допитувати. Але я не можу так довго чекати. Мені треба знати, хто тебе найняв.
«Якого біса...»
Гас спробував сісти в ліжку, але його не пустили лямки і сильна рука чужинця, притиснута до голови.
— Відповідай на моє запитання, — мовив голос.
«Хто ж це такий? Явно не коп. Може, якийсь дурноголовий бовдур, що намагається заволодіти тим, що він прихопив із музею? Але чому він тоді запитує, хто найняв його?»
— Відповідай. — Голос прозвучав так само тихо, але цього разу в ньому було чутно погрозу.
— Пішов ти... — сказав Гас.
Точніше, хотів сказати, та не зміг. Його рот тільки позначив слова, і він почув їх у своїй голові. Але звуку не було.
«Та куди ж в чорта подівся мій довбаний голос?»
— Ага! — прошепотів незнайомець. — Це дія лідокаїну. Лише невеличка доза. Достатня саме для того, щоб знерухомити твої голосові зв'язки. Погано, що ти не можеш говорити. Але добре те, що ти також не можеш горлати на всю лікарню.
«Горлати?»
Пальці, що так лагідно тримали його зап'ястя, міряючи пульс, опинилися на його лівому стегні, саме на тому місці, куди влучила копівська куля. Якусь мить вони не рухалися, а потім різко зірвали пов'язку і натиснули на рану. Дуже сильно.
Нестерпний біль прошив тіло Гаса, наче його простромили розжареним прутом.
Він загорлав. Але беззвучно.
Темна хвиля непритомності вже готова була поглинути його, але тут біль дещо послабшав; у роті накопичилася слина, Гасу здалося, що його ось-ось знудить. Чужинець знову доторкнувся до нього і Гас здригнувся від жаху, але цього разу дотик був слабким і спокійним.