Незнайомець знову кивнув.
— Гаразд, — пробурмотів він, а потім обернувся і пішов геть.
— Гей! ГЕЙ! — заволав Бранко йому услід.
Але чоловік не обернувся. Він пішов до протилежного кінця і зупинився лише для того, щоб підняти торбу з поцупленими із музею реліквіями.
— Не залишай мене тут! — благально заволав Бранко.
І тут він второпав, що збирався зробити його кривдник: той став випускати решту коней.
Бранко несамовито заверещав, коли зі свого стійла вискочила гніда в яблуках кобила, а за нею — дві інші. І ось вони вже неслися на нього галопом з виряченими від страху очима, роздутими ніздрями, а позаду них палав вогонь, створюючи таке враження, що ці коні вискочили з самого пекла.
А він стояв розіп'ятий на дверях стайні, перекриваючи оскаженілим тваринам єдиний шлях до порятунку.
25
— Нумо, розкажи мені про оту кралю!
Зачувши це питання, Рейлі аж застогнав з досади. Відтоді, як він розповів своєму напарникові про зустріч з Тес, він знав, що цієї неприємної розмови уникнути буде просто неможливо.
— Оту кралю? — повторив він із байдужим виразом обличчя.
Рейлі та Джордано прямували на схід, протискуючись через забиті автомобілями вулиці Квінса. Їм видали службовий «понтіак», який, окрім кольору, був майже точною копією того «крайслера», що вони розгепали, ганяючись за Гасом Волдроном. Скрививши невдоволену міну, Джордано обережно об'їхав нерухому вантажівку, з радіатора якої валила пара, а її водій злобно копав ногою ні в чому не винувате колесо.
— Вибач. Розкажи мені, будь ласка, про міс Чайкіну.
Рейлі щосили старався продемонструвати свою байдужість.
— Тут, власне, і розповідати нема про що.
— Та годі тобі! Не придурюйся. — Джордано знав свого приятеля краще за інших, утім, конкурентів у цьому він майже не мав: Рейлі був людиною відлюдкуватою.
Що ти хочеш від мене почути?
— Вона звернулася не до кого-небудь, а до тебе. Ні з того ні з сього. Просто так — кинула на тебе лише один погляд через увесь зал, та ще й коли там зчинився такий гармидер — і відразу запам'ятала! Не задурюй мені голову! Ця дама тобою явно зацікавилася.
— Ну то й що, — відрізав Рейлі, не зводячи очей з дороги. — Просто ця дама має фотографічну пам'ять — от і все.
— Фотографічна пам'ять, фотографічна пам'ять... Не мороч мені голову! — пхикнув Джордано. — Ця красуня хоче тебе захомутати — це однозначно.
Рейлі закотив очі під лоба.
— Та нікого вона не хоче захомутати! Просто вона... просто вона допитлива.
— Ага, значить вона має фотографічну пам'ять і допитливий розум. А ще міс Чайкіна — страшенно сексуальна краля, і це — головне. Але ти цього, звичайно ж, не помітив. — Ти тільки й думаєш, що про роботу. Хи-хи!
Рейлі знизав плечима.
— Ну гаразд, заспокойся. Трохи помітив.
— Дякувати Богові! Він живий! Він дихає! — мовив Джордано голосом персонажу зі старого фільму про Франкенштейна. — Ти, напевне, знаєш, що вона незаміжня?
— Та помітив. — Рейлі всіляко намагався не надавати цьому великого значення. Уранці того ж дня він уже встиг прочитати заяву Тес, яку вона віддала Амелії Ґейнс у музеї, — саме перед тим, як він попросив аналітика-дослідника пошукати посилання на рицарів-тамплієрів у досьє на екстремістські групи по усій країні.
Джордано окинув його поглядом. Він знав Рейлі настільки добре, що міг читати його думки на відстані п'ятдесяти кроків. І любив підшпилювати свого напарника.
— Не знаю, як ти, але якби до мене стала загравати отака сексапільна дамочка, то я негайно б спробував затягти її у ліжко.
— Ти одружений.
— А мені що — вже й пофантазувати не можна?
На той час вони вже звернули з шосе 405 і незабаром мали виїхати з Квінса. Адреса в досьє Петровича була старою, але його колишній домовласник сказав що знає, де зараз той працює. Стайні були вже десь неподалік, і Рейлі, слідкуючи за дорожньою мапою, давав вказівки Джордано. Знаючи, що напарник так просто від нього не відчепиться, він неохоче підхопив нитку розмови.
— До речі, вона до мене не загравала, — заперечив він.
— Ну звичайно ж не загравала. Просто міс Чайкіна займає активну життєву позицію і не дає нам спокою. — Джордано похитав головою. — Нічого не розумію. Ти — одинак. Не потвора. Не маєш відразливих запахів — бо я б уже давно це відчув. Та все ж... Звичайно ж, твій приклад надихає нас, одружених хлопців, на благочестиве життя, але ти усіх нас підводиш тим, що не одружуєшся сам.
Цьому аргументові Рейлі нічого протиставити не міг. Вже досить давно він не мав якихось більш-менш серйозних стосунків з представницями прекрасної статі, але до Тес його дійсно вабило, хоча признаватися в цьому своєму напарникові йому не хотілося. Але він знав, що — як і Амелія Ґейнс — Тес належить до того типу жінок, яким не подобається, коли з ними поводяться надто вже грайливо, і це було добре, бо сам він теж був не в захваті від подібного стилю стосунків. Та саме в цій його рисі й полягав парадокс, на якому ґрунтувалася його самотність. Якщо жінка не заволодівала його почуттями повністю, то вона його не цікавила. Коли ж вона його «заводила», то у нього відразу ж проявлявся комплекс, пов'язаний із самогубством батька. У якийсь момент страхи полонили його свідомість і не давали стосункам можливості розвиватися.
«Розслабся і забудь про свій комплекс. Те, що спіткало твого батька, не обов'язково має спіткати і тебе!»
Поглянувши вперед, Рейлі раптом помітив клуби диму і проблискові маячки двох пожежних автомобілів. Він кинув погляд на Джордано. Той витягнув мигалку і прилаштував її на дах, а Рейлі тим часом увімкнув сирену і вдавив у підлогу педаль газу. Мить — і вони вже мчали, сновигаючи поміж суцільних низок легковиків та вантажівок і часто вискакуючи на зустрічну смугу, ухиляючись від зустрічного транспорту, що летів на них, наче снаряди під час загороджувального обстрілу.
Заїхавши на стоянку біля стайні, Рейлі побачив, що, окрім пожежних машин, там стояли також два поліцейських авто і машина швидкої допомоги. Припаркувавшись подалі від в'їзду, вони полишили свій «понтіак» і вирушили до місця події, на ходу причіпляючи значки агентів ФБР. Один із поліцейських рушив було їм назустріч, намагаючись перекрити дорогу, але пропустив, побачивши значки.
Пожежу вже майже загасили, але у повітрі висів важкий сморід горілої деревини. Троє чи четверо людей, з вигляду — персонал стайні, бігали, спотикаючись, в клубах диму і намагалися втримати переляканих коней серед плетива пожежних шлангів, що зміїлися довкола.
Якийсь чоловік у закіптюженому плащі спостерігав з похмурим виразом обличчя за їхнім наближенням.
Рейлі назвав йому себе і Джордано. Коп, сержант на ім'я Мілліган, явно був не на сьомому небі від щастя.
— Тільки не кажіть мені, що ви зовсім випадково проїжджали неподалік, — сардонічно мовив він.
Рейлі кивнув головою у напрямку стайні.
— Бранко Петрович, — тільки й сказав він.
Мілліган знизав плечима і повів їх до стайні, де двійко медпрацівників схилилися над чиїмсь тілом. Поруч стояли легкі ноші.
Рейлі поглянув довкола, а потім перевів погляд на Міллігана; той відразу все зрозумів: місце події слід тепер розглядати як місце скоєння злочину, де за загадкових обставин загинула людина.
— Що вам відомо на цей час? — запитав Рейлі.
Мілліган схилився над почорнілим тілом, що незграбно лежало серед розколотих шматків деревини.
— А що відомо вам? Я думав, це звичайнісінька пожежа. Виявляється, що ні.
Рейлі поглянув через плече сержанта. Важко було сказати, де була закіптюжена шкіра загиблого, а де — суміш крові, сажі та води з пожежних шлангів. До і без того похмурої картини додавалася іще одна зловісна деталь: поруч із тілом лежала відірвана від тулуба ліва рука. Рейлі спохмурнів. Як би там не було, а те жахливе місиво, що колись було Бранко Петровичем, майже не мало людської подоби.