— Звідкіля ви знаєте, що це — він? — запитав агент ФБР.
Мілліган простягнув руку і показав пальцем на лоб загиблого.
Рейлі побачив вм'ятину явно давнішнього походження.
— Кілька років тому, коли він ще служив у поліції, його вдарив копитом кінь. Петрович навіть пишався тим, що вижив після такого удару в голову.
Коли Рейлі присів, щоби краще роздивитися труп, то звернув увагу на одну із медсестер — то була чорнява дівчина років зо двадцять. Вона аж підстрибувала від бажання приєднатися до розмови. Рейлі зустрівся з нею поглядом.
— Ви щось маєте нам сказати?
Дівчина посміхнулася і підняла ліве зап'ястя Петровича.
— Не кажіть начальству, що я сама напросилася, але цей тип комусь явно заважав. Його друга п'ясть вся обгоріла, але на цій дещо можна побачити. Ось погляньте сюди. — Медсестра показала на відірвану руку. — Розтерті місця видно й досі. Він був прив'язаний. — Вона кивнула на вхід у стайню. — І мені здається, що його прив'язали з розставленими руками. Наче розіп'яли на проході.
Джордано скривився, уявивши собі таку картину.
— Ви хочете сказати, що хтось випустив переляканих коней, і ті промчали просто по ньому?
— Або крізь нього, — додав Рейлі.
Медсестра кивнула. Рейлі подякував їй та її товаришці і відійшов убік із Мілліганом та Джордано.
— Чому ви, хлопці, зацікавилися Петровичем? — запитав Мілліган.
Рейлі мовчки споглядав коней.
— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть мені, а чи немає у вас часом підстав вважати, що хтось хотів його убити?
Мілліган поглянув на тліючу стайню.
— Та начебто немає. Тобто, ви ж знаєте, як ведеться у таких місцях. Спритні хлопці люблять своїх коней, а якщо взяти до уваги минуле Петровича... Але якоїсь конкретної інформації я не маю. А ви що нашкребли?
Сержант уважно вислухав розповідь Рейлі про зв'язок між Гасом Волдроном та Бранко Петровичем, про те, як вони брали участь у пограбуванні музею.
— Я скажу, щоб на це звернули увагу в першу чергу, — сказав Мілліган, звертаючись до Рейлі. — Залучіть до роботи криміналістів, нехай начальник пожежної служби сьогодні ж перевірить версію про навмисний підпал; особливу увагу зверніть на розтин трупа.
Коли Рейлі та Джордано підходили до свого авто, вже сіялася мжичка.
— Схоже, хтось замітає сліди, — сказав Джордано.
— І справді схоже. Треба, щоб медслужба ще раз перевірила причину смерті Волдрона.
— Ми маємо знайти двох інших вершників до того, як їх знайде той, хто замітає сліди.
Рейлі поглянув на похмуре небо і повернувся до свого напарника.
— Двох або лишень одного, — сказав він, — якщо отой четвертий і є тим, хто їх убиває.
26
Різкий біль пронизував його очі після багатогодинного сидіння над давніми рукописами. Він зняв окуляри і потихеньку протер очі вогким рушником.
Скільки часу минуло? Зараз ранок чи ніч? Він повністю втратив відчуття часу після того, як повернувся сюди після кінного набігу на Музей мистецтв Метрополітен.
Звичайно ж, засоби масової інформації, ця зграя недолугих, малоосвічених істот, мабуть, уже бризкали слиною, подаючи набіг як пограбування зі зломом або зухвалу крадіжку. Ніхто з них, навіть найрозумніший, ніколи не здогадається, що для нього це було практичне дослідження. Саме практичним дослідженням цей набіг і був. І не за горами той час, коли увесь світ дізнається, чим насправді був цей інцидент, що стався у суботу ввечері: це був перший крок у справі, яка безповоротно змінить світосприйняття багатьох людей. Крок, який незабаром зніме шори з людських очей і відкриє їхні жалюгідні мозки для розуміння того, що зараз знаходиться за межами їхньої благенької фантазії.
І я на порозі завершення цієї справи. Чекати лишилося недовго.
Обернувшись, він поглянув на стіну позаду — там висів календар. Хоча години дня важливого значення для нього не мали, але самі дати завжди були значущими і навіть символічними.
Одну з таких дат було обведено червоним.
Повернувшись до результатів своєї співпраці з багатошестеренчастим роторним шифратором, він перечитав один параграф, що не давав спокою відтоді, як він його розкодував.
«Гм, дуже дивно», — подумав він. Потім посміхнувся, збагнувши, що мимоволі вжив якраз правильне слово. Цей рукопис був не тільки зашифрований; перед шифруванням саме цей параграф подали як загадку.
На нього накотилася хвиля захвату і поваги до людини, що склала цього листа.
Раптом він стривожився. Йому доведеться розгадати цю загадку швидко, не гаючи часу. Він ретельно замів свої сліди, але не треба бути настільки бовдуром, щоб недооцінювати супротивника. На жаль, для того щоб розгадати цю загадку, йому потрібно сходити у бібліотеку. Це означало, що йому доведеться полишити безпечну домівку і зробити вилазку на поверхню.
На якусь мить він замислився, а потім з великою мірою вірогідності вирахував, що надворі уже вечір. От і чудово — він піде у бібліотеку. Дуже обережно. Може хтось уже докопався до суті й попередив працівників, щоб ті пильнували людей, які будуть запитувати матеріали з певної теми.
Потім він посміхнувся сам собі. «У тебе зовсім стріху зірвало». Вони не такі вже й кмітливі.
А після бібліотеки він повернеться сюди, дай Боже, — вже з готового розгадкою, і завершить розшифрування решти сторінок.
Він знову поглянув на календар з обведеною червоним датою.
Ця дата назавжди врізалася в його пам'ять.
Цю дату він не забуде ніколи.
Він мав виконати нескладний, але болісний обов'язок. Після цього, якщо все буде гаразд, а рукопис вдасться повністю розшифрувати, то він приступить до виконання місії, яку було так несподівано покладено на нього.
27
Монсеньйор Де Анґеліс сидів у твердому плетеному кріслі у своїй спальні на верхньому поверсі спартанського церковного гуртожитку на Олівер-стрит, де його поселила єпархія на час перебування у Нью-Йорку. Це було не так вже й погано. Гуртожиток мав зручне для монсеньйора розташування — лише за кілька кварталів на схід від Федерал-плази. З верхніх поверхів виднівся Бруклінський міст, який не міг не викликати романтичні й спокусливі картини великого міста в уяві спраглих пуристів, котрі зазвичай займали ці кімнати. Але йому особисто вид на Бруклінський міст був до лампочки.
Наразі монсеньйор був налаштований явно не по-пуристськи.
Він звірив час, розкрив мобільник-«розкладачку» і зателефонував до Рима. Відповів кардинал Рієнці. Він трохи знітився через необхідність турбувати кардинала Бруньйоне, але погодився — як і очікував Де Анґеліс.
— Скажи мені, що ти маєш для мене добрі новини, Майкле, — мовив Бруньйоне, злегка прокашлявшись.
— Люди з ФБР досягли певних успіхів. Дещо з викраденого вже знайшли.
— Це, безперечно, тішить.
— Так, звичайно. Федеральне бюро та Нью-Йоркська поліція дотримують слово і виділяють значні людські та матеріальні ресурси для розслідування цієї справи.
— А як грабіжники? Агенти іще когось із них не заарештували?
— Ні, Ваше Високопреосвященство, — відповів Де Анґеліс. — Чоловік, якого вони затримали, помер іще до того, як його встигли допитати. Ще один член банди загинув під час пожежі. Я вже розмовляв сьогодні з агентом, що контролює цю справу. Результати судмедекспертів іще не готові, але він вважає, що цього чоловіка, можливо, вбили.
— Вбили! Це так жахливо, — зітхнув Бруньйоне, — і так трагічно. Їхня пожадливість їх же і пожирає. Мабуть, вони собачаться через здобич.
Монсеньйор знизав плечима.
— Схоже на те.
Бруньйоне зробив паузу.
— Звичайно ж, тут можливий іще один варіант, Майкле.