— Все ясно, — задумливо сказала Тес. Вона більше не знала, куди можна було звернутися.
Секретарка вловила в її голосі нотки незадоволення і розгубленості.
— Я розумію, що вам потрібно з ним поговорити, але може він сам не хоче ні з ким говорити. Інколи, в час страждань люди не хочуть, щоби їх турбували...
Тес аж підскочила і вся перетворилася на увагу.
— Страждань?
— Так, звичайно ж. Після всього, що йому довелося пережити... Це таке горе... Адже він так її любив.
Думки Тес шалено забігали, і вона почала гарячково згадувати, чи не пропустила вона, бува, якоїсь інформації про Венса.
— Вибачте, але я не зовсім розумію, про що йдеться. А що, професор Венс когось втратив?
— Ой, а я гадала, що ви знаєте. Я мала на увазі його дружину. Вона захворіла і померла.
Це стало для Тес повного несподіванкою. У жодному з переглянутих нею сайтів про це не згадувалося, але ж вони були чисто академічними і не заглиблювалися в особисті справи.
— А коли це сталося?
— П'ять чи шість років тому, точно не пам'ятаю... Пригадую, що це було навесні. Професор взяв річну відпустку для наукової роботи і більше не повернувся.
Тес подякувала секретарці й поклала слухавку. Подумавши, що може їй треба забути про Венса взагалі, вона вирішила зв'язатися із Сіммонсом. Однак відчуття таємничої інтриги не полишало її. Вона знову вийшла в Інтернет і клацнула на веб-сторінці «Нью-Йорк Таймс». Вибравши функцію прискореного пошуку, вона з полегшенням дізналася, що архів охоплює період до 1996 року. Тес набрала «Вільям Венс», клацнула на розділі «Некролог» і знайшла те, що шукала.
Коротенька стаття сповіщала про смерть дружини професора, Марти. У ній йшлося лише про ускладнення після нетривалої хвороби, але подробиць не давалося. Мимоволі Тес відзначила, що поховання мало відбутися на цвинтарі Грінвуд, у Брукліні. «Цікаво, чи платить Венс за утримання могили в належному стані», — подумала вона. Якщо так, то адміністрація цвинтаря має знати його теперішню адресу.
Тес спочатку вирішила зателефонувати на цвинтар, а потім передумала. Навряд чи вони нададуть їй таку інформацію. З неохотою знайшла вона картку, яку дав їй Рейлі, і зателефонувала до нього на роботу. Почувши у відповідь, що Рейлі зараз на нараді, вона знітилася і вирішила розповісти йому все не по телефону, а при особистій зустрічі.
Тес знову поглянула на екран і погляд її упав на некролог; раптом її пронизала бентежна здогадка.
Секретарка в університеті правильно пригадала, що Марта Венс померла навесні.
Бо саме завтра п'яті роковини її смерті.
29
— Розтин підтвердив, що Волдрон також помер насильницькою смертю, — зазначив Рейлі, обвівши поглядом присутніх у відео-залі бюро. Єдиним стороннім був монсеньйор Де Анґеліс. — У його крові ми знайшли сліди лідокаїну. Це — знеболювальний засіб, і ніхто з тих, хто доглядав за ним у лікарні, не приписував йому цих ліків. Велика доза цього препарату призвела до зупинки серця. Цікаво також, що на його шиї ми знайшли мітки від шприцевої голки. Лідокаїн паралізував його голосові зв'язки, і тому він не міг покликати на допомогу.
Почувши доповідь Рейлі, монсеньйор злегка напружився — мабуть, він був неприємно вражений не менше за Рейлі. У залі були також ключові фігури з групи розслідування «Музрейд»: Йенсон, Бачинський, Амелія Ґейнс, Джордано, Блекберн, троє його заступників і молодий технар, що обслуговував аудіо- та відеообладнання. Доклад прозвучав не надто оптимістично.
— У стайні ми знайшли обладнання для холодного таврування, — продовжував Рейлі, — яке Петрович міг використати для виведення тавра з коней, задіяних у нальоті. Усе це означає дві речі: або організатор злочину — ким би він не був — усуває виконавців, або хтось із членів банди намагається привласнити собі всю здобич. Хоч так хоч сяк, а один або двоє іще живих вершників стають потенційними жертвами. І того, хто знищує їх, не можна назвати ледарем — він явно поспішає.
Де Анґеліс мовив, звертаючись до Рейлі:
— А ви часом не знайшли у стайні чогось із поцупленого з музею?
— На жаль, ні, отче. Саме через поцуплені речі й вбивають тих, хто брав участь у пограбуванні.
Де Анґеліс зняв окуляри і протер їх рукавом.
— А як щодо тих екстремістських груп, якими ви цікавилися? Тут нічого не пощастило накопати?
— Наразі ні. До кількох із них ми зараз придивляємося — саме до тих груп, що висловили нещодавно своє незадоволення критикою Церкви на їхню адресу. Вони знаходяться на Середньому Заході, і наші тамтешні оперативники зараз ними займаються. Але поки що жодної конкретної зачіпки немає — лише низка погроз із їхнього боку.
Де Анґеліс знову начепив окуляри і спохмурнів. Його тривога була очевидною, але він намагався не виказувати її.
— Мабуть, нам треба просто трохи почекати.
Рейлі окинув поглядом стіл. Він знав, що його відомство мало чим могло похвалитися у розкритті цієї справи. Поки що вони реагували на події, а не випереджали їх.
— Може, ти нагадаєш про отих тамплієрів? — запитав його Джордано.
Де Анґеліс подивився на Джордано і побачив, що той звертається до Рейлі.
— Тамплієри?
Рейлі не чекав, що його напарник порушить цю тему, і став всіляко намагатися відвернути від неї увагу.
— Це лише одна з версій, які ми відслідковуємо.
Але допитливий погляд Де Анґеліса спонукав його до продовження.
— Одному зі свідків нальоту, жінці-археологу... коротше кажучи, їй здалося, що між тамплієрами та пограбуванням існує якийсь зв'язок.
— Через те, що на мантіях нападників було зображення червоного хреста?
«Хтозна, може ця версія і цікава», — подумав Рейлі.
— Так, саме через хрести, а також деякі інші деталі. Той рицар, що прихопив шифратор, мовив щось латиною, і ця фраза викарбувана на одному з тамплієрівських замків у Франції.
Де Анґеліс пильно придивився до Рейлі, і на обличчі його з'явилася здивована посмішка.
— Невже ця жінка-археолог гадає, що напад на музей є справою рук релігійного ордену, який припинив існування понад шістсот років тому?
Рейлі відчув, як у нього втупилися очі усіх присутніх у кімнаті.
— Не зовсім так. Просто, якщо взяти до уваги їхню історію та їхній культовий статус, тамплієри могли надихнути купку релігійних фанатиків, що обожнюють їх, на помсту або на ілюзорну спробу відродження цієї організації.
Де Анґеліс кивнув і замислився. Потім він підвівся і почав збирати свої папери з досить розчарованим виглядом.
— Ну що ж, все це звучить досить оптимістично. Бажаю вам подальших успіхів у вашій роботі, агенте Рейлі, агенте Ґейнс і вам усім, панове, — сказав монсеньйор і пішов, полишивши Рейлі із неприємним відчуттям, що глузливі зауваження французького професора про тих, хто серйозно ставиться до теми тамплієрів, стосуються не лише наукової сфери.
30
Мітч Ейдсон знав, що коли йому доведеться просидіти у цій дірі досить довгий час, то він врешті-решт збожеволіє. Але не меншим божевіллям було б залишатися у себе вдома, де на вулицю взагалі не можна було висовуватися. А тут, у помешканні свого татуся у Квінсі, він був у безпеці.
Спочатку Гас, за ним — Бранко. Мітч був хлопець тямущий, але навіть коли б він був таким же бовдуром, як і Гас Волдрон, то все одно зміг би второпати, що хтось має список на знищення, і що він не тільки стовідсотково значився у цьому списку, а був наступним у черзі.
Тож час накивати п'ятами.
Мітч поглянув у протилежний бік кімнати на свого глухого і немічного батька, зайнятого тим, що й завжди — той сидів, втупившись у розмите зображення на екрані телевізора, настроєного, як водиться, на безконечну серію ток-шоу, через які старий постійно сердився, плювався і лаявся.