— Мені так незручно, — промимрила вона, — я не знала.
— Ми вже навіть вибрали імена: Метью, якби народився хлопчик, і, звичайно ж, Анні. Ми вибрали їх у той день, коли побралися.
— А чому... А що призвело... — Тес не змогла дібрати правильні слова.
— Це сталося, коли минула вже половина терміну вагітності. З самого початку вона перебувала під пильним медичним наглядом. Моя дружина... тобто, ми обидва були вже не надто молоді для первістка, а у членів її родини був спадковий високий тиск. Так чи інакше, але у неї розвинулася хвороба, що зветься преклампсія. Лікарі не знають, чим вона спричиняється. Мені сказали, що це — досить звичне явище, але інколи воно може становити загрозу життю. Саме так і сталося у випадку з Мартою.
Венс замовк, тяжко зітхнув і відвів погляд убік. Видно було, що йому боляче розповідати про це, і Тес хотіла, щоб він припинив, вона ладна була крізь землю провалитися, аби тільки її егоїстична присутність не змушувала його говорити далі.
Але було запізно.
— Лікарі сказали, що нічого не можуть вдіяти, — продовжив він. — Вони сповістили нас, що Марті доведеться робити аборт. Анні була надто маленька, щоби мати хоч якусь надію вижити в інкубаторі, а шанси Марти благополучно пережити пологи ставали все меншими з кожним днем.
— І аборт...
У Венса був такий погляд, наче він зазирав собі в душу.
— У звичайній ситуації ми б не вагалися з вибором. Але тут все було інакше. Під загрозою знаходилося життя Марти. І ми зробили те, що робили завжди. — Його обличчя вкрила тінь злості. — Ми звернулися за порадою до священика нашої парафії, отця Маккея.
Тес аж заціпеніла, здогадавшись, що було далі.
Обличчя Венса напружилося.
— Його позиція, як і позиція Церкви, була у цьому питанні абсолютно однозначною. Священик сказав, що це буде вбивство. Розумієте, не просто вбивство, а найогидніше з усіх убивств. Жахливий, невимовний злочин. О, як красномовно він про це теревенив! Казав, що ми порушимо заповідь Божу — «Не вбивай!» Казав, що тут йдеться про людське життя, що ми уб'ємо людину на самісінькому початку її життя, і це буде вбивство найбезневиннішої жертви. Жертви, яка іще нічого не розуміє, жертви, яка не може вам заперечити, не може навіть благати, щоб ви залишили їй життя. Потім він спитав нас, чи наважилися б ми на це, якби почули її плач і побачили її сльози. А на довершення він навів такий вбивчий, на його погляд, аргумент: «Якби ви мали однорічну дитину — ви б убили її заради спасіння власного життя? Звичайно ж, що ні. А одномісячну? А одноденну? Коли ж насправді годинник починає відміряти життя?» — Венс перевів подих і скрушно похитав головою, згадуючи пережите. — Ми прислухалися до його поради і поклалися на волю Божу.
Професор поглянув на могилу; видно було що у крові його нуртує гримучий коктейль гніву та скорботи.
— Марта трималася до тих пір, поки у неї не почалися конвульсії. Вона померла від крововиливу в мозок. А Анні... Анні навіть не встигла вдихнути нашого забрудненого повітря.
— Вибачте мені, вибачте, будь ласка, — прошепотіла Тес. Але її слова вже не мали значення. Венс, здавалося, поринув у власний світ. Зазирнувши йому в очі, вона побачила, що вираз печалі змінився в них всепоглинаючою люттю, що збурювалася у глибинах його душі.
— Які ж дурні ми були, що ввірили свої долі й своє життя в руки цих бундючних невігласів. Незабаром цьому буде покладено край, і таке нещастя більше не повториться. Ні з ким. Про це потурбуюся особисто я. — Він окинув поглядом безлюдне кладовище. — За тисячу років світ невпізнанно змінився. Життя не залежить від доброї волі Бога, чи злої волі диявола. Життя залежить від наукових фактів. Настав час, щоб люди нарешті зрозуміли це.
І раптом Тес усе зрозуміла.
Кров застигла у неї в жилах, коли безпомилкова здогадка вразила її наче блискавка.
Це він був у музеї. Четвертим вершником був Вільям Венс.
У її пам'яті ожили картини паніки у музеї, рицарі на конях, стрілянина, гармидер і верески.
— Veritas vos liberabity — ці слова самі собою зірвалися з її вуст.
Венс підвів на неї свої брунатні очі; їхній лютий погляд пронизував її наскрізь — він все зрозумів.
— Саме так «Істина зробить вас вільними».
Їй треба було тікати, але ноги наче налилися свинцем. Від страху вона навіть пальцем не могла поворухнути, і саме в цю мить їй пригадався Рейлі.
— Вибачте, але мені не слід було сюди приходити, — тільки й змогла вона сказати. Вона знову згадала про музей і про людей, до смерті яких призвели дії цього чоловіка. Тес з надією озирнулася довкола, сподіваючись побачити інших відвідувачів, туристів або ж любителів птахів, які часто бували на цьому цвинтарі, але було ще надто рано: зазвичай, вони приходили пізніше. Вони з Венсом були тут самі.
— Навпаки — це дуже добре, що ви прийшли сюди. Мені подобається ваше товариство, і ви, як ніхто інший, здатні оцінити те, що я намітив зробити.
— Будь ласка, я лише хотіла... — Зусиллям волі їй вдалося повернути до життя свої ноги і вона почала потихеньку задкувати, озираючись довкола і відчайдушно намагаючись знайти шлях до втечі. І в цей момент задзвонив її мобільний телефон.
Очі Тес округлилися від страху, коли вона, дивлячись на Венса, виставила одну руку вперед, а другою — і досі незграбно задкуючи — намагалася видобути з сумочки телефон, який продовжував дзвонити.
— Будь ласка, — благально сказала Тес.
— Не чіпай телефон! — наказав Венс. І цієї миті вона побачила, що професор тримає у руці якусь подобу пістолета. Він був схожий на іграшковий, з жовтими перетинками на короткому, наче обрубаному стволі. І не встигла Тес поворухнутися чи крикнути на допомогу (і досі стискаючи в руці мобільник), як Венс натиснув на курок, і зі ствола вилетіло щось схоже на дві стріли. Вони вп'ялися їй у груди, і Тес відчула вогненні хвилі нестерпного болю, що пронизав її тіло.
Її ноги вмить підкосилися.
Паралізована і безпомічна, вона впала на землю.
І швидко втратила свідомість.
Неподалік, за деревом, ховався високий худорлявий чоловік, темний одяг якого провонявся цигарковим димом. Чимала доза адреналіну потрапила йому в кров, коли він побачив, що у Тес вистрілили з пістолета і вона впала на землю. Виплюнувши з рота шматочок жувальної гумки «Нікоретте», він витягнув з кишені свій мобільник і натиснув на кнопку швидкісного набору, а іншою рукою потягнувся до кобури за пістолетом системи «Хеклер — Кох», яким, зазвичай, озброюють американських поліцейських.
Де Анґеліс не забарився із відповіддю.
— Що трапилося?
— Я і досі на цвинтарі. Ця дівчина, — Джо Планкет зробив паузу, і поглянув на Тес, що лежала на мокрій траві, — ця дівчина зустрілася тут з якимось типом, і він щойно вирубив її шокером.
— Що!?
— Що кажу — вона в глибокому нокауті! Що накажете робити? Може ліквідувати цього типа? — У його голові уже визрівав план дій. Шокер — не проблема. Джо мав сумніви щодо відсутності чи наявності у цього чоловіка іншої зброї, але це також не було проблемою: він зможе напасти зненацька і той не встигне зреагувати; до того ж, здається, цей сивочолий козел тут сам-один.
Планкет очікував наказу. У нього вже з'явилося приємне передчуття майбутньої пригоди, і він майже чув, як гарячкувато працює мозок Де Анґеліса у пошуках потрібного рішення.
Монсеньйор озвався спокійним, приглушеним тоном.
— Не треба. Не роби нічого. Вона для нас більше нецікава. Всю увагу — на цього чоловіка. Стеж за ним і дивись — не випусти його з очей. Я виїжджаю.
33
Телефон не відповідав, і на Рейлі накотилася хвиля страху. Він прикипів до телефону.
— Тес? Тес! — Відповіді не було, а потім зв'язок раптово пере рвався.
Він негайно натиснув кнопку повторного набору, але після чотирьох гудків почувся записаний голос, який порадив йому залишити повідомлення. Ще один повторний набір — і знову той самий результат.