І завжди виходило. І виходитиме.
Це відчуття почало кристалізуватися ще під час навчання у вищій юридичній школі «Нотр Дам». Рейлі бачив, що в цьому світі дуже багато несправедливості. Смерть батька, коли Рейлі було всього сім років, стала болісним підтвердженням цього. Його прагненням було — допомогти зробити цей світ кращим якщо не для себе самого, то хоча б для людей. Це відчуття стало невідчепним з того дня, коли він, працюючи над тестовим завданням, у якому йшлося про злочин на расовому ґрунті, став свідком маршу прибічників панування білих в Тер Оті. Ця подія сильно вплинула на нього. Він відчув себе свідком зла і усвідомив настійну необхідність глибше зрозуміти його — якщо збирається допомагати боротися з ним.
Його перший план не дав того результату, на який він розраховував. У юнацькому пориві ідеалізму Рейлі вирішив стати пілотом морської авіації. Ідея допомогти світові позбутися зла, сидячи за штурвалом сріблястого винищувача-перехоплювача «Томкет», видавалася дуже принадною. На щастя, він виявився саме тим новобранцем, якого підшукував військово-морський флот. На нещастя ж, командування мало на думці щось інше. Охочих стати асами було хоч греблю гати, а їм були потрібні юристи. Вербувальники зробили все можливе, щоб умовити його поступити в Головну військову академію суддів і адвокатів, і Рейлі якийсь час бавився з такою ідеєю, але врешті-решт відкинув її і зосередився на вступі до університету штату Індіана — на юридичний факультет.
Випадкова зустріч у букіністичному магазині знову підкоригувала його шлях, цього разу — на краще. Там він зустрів відставного агента ФБР, який з великим піднесенням розказав йому про діяльність бюро і надихнув поступити туди на роботу, що він і зробив, тільки-но отримав диплом адвоката. Його мати не була у захваті від такого рішення: провчитися сім років в університеті для того, щоб стати, як вона висловилася, «знаменитим копом»! Але Рейлі знав: це було те, про що він мріяв.
Не встиг він попрацювати рік за призначенням у чиказькому відділенні у складі групи, яка займалася регулярним патрулюванням з метою запобігання грабежам, а також вистежуванням наркокур'єрів, як 26 лютого 1993 року все змінилося. Того дня на автостоянці біля Всесвітнього торгового центру вибухнула бомба, убивши шістьох і поранивши понад тисячу людей. Фактично змовники планували завалити одну башту на іншу і одночасно випустити хмару ціанистого газу. Тільки брак коштів не дав їм змоги досягти кінцевої мети: у них банально закінчилися гроші. Вони не змогли заготовити достатню кількість каністр з газом для виготовлення потужної бомби, до того ж один із рядових членів змови заклав її не під ту колону.
Цей теракт, хоча і невдалий, послужив серйозним сигналом. Він продемонстрував, що невелика група недосвідчених людей, з украй обмеженими фінансами і можливостями, може заподіяти досить великої шкоди. Розвідслужби заметушилися, намагаючись перегрупувати свої сили, щоб протистояти новій загрозі.
І ось менш ніж за рік роботи у чиказькому відділенні Рейлі опинився у Нью-Йоркському відділенні ФБР. Цей підрозділ вже давно вважали за найневдаліше місце для роботи через дорожнечу життя, транспортні проблеми, а також через необхідність жити досить далеко від міста — якщо ви надаєте перевагу чому-небудь просторішому, аніж кімнатка розміром з клозет. Але попри всі зазначені незручності, це місто завжди генерувало більше енергії, ніж будь-яке інше в країні. Працювати тут було мрією більшості молодих, наївних спецагентів. Рейлі був одним із них, коли отримав призначення сюди.
Однак він більше не був молодим і наївним.
Оглядаючи місце злочину, Рейлі зрозумів, що хаос довкола нього вимагає мобілізації всіх його сил у найближчому майбутньому. Подумки він відзначив, що вранці треба зателефонувати отцю Бреґґу і попередити, що він не зможе прийти на тренування з м'ячем. Йому це зовсім не сподобалося; він дуже не хотів розчаровувати дітлахів. Ці вихідні в парку були тим єдиним, що він не міг принести в жертву роботі. Може йому й доведеться побувати в парку цієї неділі, але з іншої, менш приємної причини.
— Хочеш зазирнути всередину? — спитав Джордано.
— Так, звичайно, — знизав плечима Рейлі, окинувши прощальним поглядом сюрреалістичну картину довкола себе.
5
Обережно ступаючи разом із Джордано серед розкиданих уламків, Рейлі пильно озирався навкруги, оцінюючи масштаб спустошення всередині музею. Всюди валялися безцінні реліквії, значна частина яких вже не підлягала відновленню. Вся будівля була суцільним місцем злочину. Підлога Великого залу музею постала як гнітючий натюрморт руйнування: шматки мармуру, осколки скла, плями крові — все це місиво належало перелопатити відділу розслідування місця злочину. Навіть одна річ могла дати ключ до розгадки, а могло вийти і так, що все разом узяте не дасть жодної зачіпки. Рейлі швидко окинув поглядом десяток одягнених у білу форму працівників з відділу РМЗ, які старанно, крок за кроком досліджували уламки, і до яких цього разу приєдналися агенти ФБР з відділу обробки доказів; він ще раз перебрав у пам'яті те, що вже було їм відомо: чотири вершники, п'ять трупів — троє поліцейських, охоронець, один цивільний. Ще четверо поліцейських і понад десяток цивільних — з кульовими пораненнями, двоє з них у критичному стані. Два десятки з порізами від осколків скла, і чоловік сорок з синцями та саднами. А людей, що пережили шоковий стан, було достатньо для того, щоб забезпечити роботою бригади адвокатів на декілька місяців поспіль.
У кінці фойє заступник начальника відділу ФБР Том Йенсон розмовляв з худим, як стропило, начальником поліції з дев'ятнадцятого округу. Йшлося про юрисдикцію, а це було спірне питання. У справі фігурував Ватикан і, судячи з того, що тут відбулося, можна було припустити, що в нападі брали участь терористи. А отже, усі повноваження з розслідування злочину незабаром перейдуть з відділу поліції Нью-Йорка до ФБР. Цією приємністю ФБР мало завдячувати угоді, укладеній кілька років тому між двома організаціями. Якщо виникала необхідність когось заарештувати, то ВПНЙ публічно приписував собі цю заслугу — незалежно від того, хто цей арешт уможливлював. ФБР отримувало свою частку винагороди тільки у вигляді оплесків, коли справа передавалася до суду — нібито за допомогу в доведенні винуватості засуджуваного. Проте амбіції нерідко ставали на заваді розумній співпраці. Схоже, сьогодні увечері був саме той випадок.
Джордано покликав незнайомого Рейлі чоловіка. Ким би він не був, щільно прилегла спортивна куртка і непрасовані брюки ототожнювали його одяг із гардеробником Джордано. Під курткою агента ФБР на Джордано був зшитий не по фігурі коричневий костюм, який різко контрастував зі строгим сірим костюмом, який, подібно до більшості агентів, і досі вважав за краще носити Рейлі. Джордано відрекомендував йому детектива Стіва Бачинського, і вони потиснули один одному руки.
— Стів радий допомогти нам, поки триває суперечка наших конкуруючих фірм з приводу того, у кого довший пеніс, — сказав Джордано, киваючи у бік їхніх начальників.
— Тільки скажіть, що вам треба, — сказав Бачинський. — Мені, як і вам, страх як кортить заарештувати сучих синів, які це скоїли.
«Непоганий початок», — з вдячністю подумав Рейлі, усміхаючись поліцейському з грубуватими рисами обличчя.
— Очі й вуха на вулиці — ось, що нам зараз потрібно, — сказав він. — Ви, хлопці, маєте достатньо працівників і розгалужену мережу інформаторів.
— Нам їх уже не вистачає. Я запозичив людей з Центрального поліцейського відділка ще на декілька патрулів, з цим не буде проблем, — пообіцяв Бачинський. На території округу, що межує з дев'ятнадцятим, розташовувався Центральний парк; патрулювання на конях було особливістю щоденної роботи цих людей. У Рейлі промайнула думка: можливо, тут є якийсь зв'язок, але вирішив перевірити це згодом.