— Доки не стане відомо про їхній блеф?
Професор ствердно кивнув.
— Саме так. Майте на увазі, що та річ мала для тамплієрів найголовніше і першорядне значення. І тому Еймар не міг просто так взяти і не зафіксувати її місцезнаходження — незалежно від того, зможуть вони коли-небудь дістати цю річ із дна морського чи ні.
Тес тяжко зітхнула і опустилася на один із дерев'яних стільців біля столу. Вона протерла очі, відганяючи від себе образи тієї тяжкої й виснажливої подорожі, що відбулася сімсот років тому, образи тамплієрів, спалюваних на вогнищах. Вона знову побачила перед собою астролябію.
— Заїхати бозна куди, так старатися, так ризикувати — і все це заради якоїсь залізяки! — подумала Тес.
— Вони були так близько від своєї мети... — сказав Венс, думаючи щось своє і ще пильніше придивляючись до навігаційного приладу. — Якби «Храм Сокола» протримався хоча б іще кілька годин, то вони дісталися б до узбережжя, перечекали б шторм, а потім потихеньку, на веслах, дісталися б до найближчого з грецьких островів, які знаходилися тоді у дружніх руках. Там вони змогли б відремонтувати щоглу, а потім попливли б далі — або до Кіпру, або, скоріш за все, до Франції. — Професор зробив паузу, а потім продовжив, наче розмовляючи сам із собою. — І ми, можливо, жили б зараз у зовсім іншому світі.
Рейлі, сидячи на невеликій купі бетонних блоків, вже не міг стримуватися. Безпорадність була просто нестерпною і водночас — гнітючою. Агент ФБР майже був упевнений, що запросто впорався б з двома турками та Венсом, але він не міг ставити під загрозу життя Тес і Рюстема. Але пригнічував Рейлі не лише той відчутний удар, який був завданий його самолюбству. Щось у глибині його свідомості теж настійно вимагало до себе уваги. У якийсь момент ця справа перетворилася з нехитрої гонитви за злочинцем на щось набагато складніше і підступніше — він став відчувати небезпеку і для себе, але це не була небезпека фізична. Він не міг помацати її рукою. Відтоді, як вони розшифрували рукопис з Альбі, його душу стали гризти більш доленосні запитання і проблеми; і через це він став почувати збентеження і — неясно чому — вразливість та незахищеність.
— У зовсім іншому світі? — скептично пхикнув він. — І все — завдяки магічній формулі здобування золота із інших металів?
Венс пхикнув у відповідь, і теж — скептично.
— Та годі вам, агенте Рейлі. Не паплюжте спадщину тамплієрів оцими нікчемними міфами про алхімію та її казкові можливості. Добре задокументованим фактом є те, що тамплієри розбагатіли на пожертвах дворянства усієї Європи, і ці пожертви дістали повне благословення Ватикану. Європейська знать буквально закидала храмовників своїми землями, коштовностями та грошима, тому що вони були захисниками паломників-християн... але був іще один, дуже важливий аспект. Бачите, вважалося, що місія тамплієрів є священною. Їхні прихильники були переконані, що ці рицарі прагнули до того, від чого людство мало б величезну користь. — Подоба посмішки пробилася через суворі риси його обличчя. — Але ті, хто підтримував їх, не знали одного: якби місія тамплієрів закінчилася успіхом, то це пішло б на користь усьому людству, а не «обраним» котрими зарозуміло і гордовито вважали себе християни Європи.
Рейлі відчув, як у душі його зростає тривога.
— Що ви хочете сказати?
— Серед звинувачень, які призвели до краху тамплієрів, було й те, що вони зблизилися з мешканцями Святої землі — мусульманами та юдеями. Стверджувалося, що наші доблесні рицарі охоче ішли з ними на контакти, обмінюючись метафізичними знаннями та досвідом містичних прозрінь. У цій сфері звинувачення були, фактично, правильними, хоча їх швидко замінили на нові, більш екзотичні — гадаю, ви обидва знаєте про них. Папа та король (який був, до того ж, ще й помазаником Божим — ні більше, ні менше — і який відчайдушно намагався довести, що є найбільш християнським з усіх королів) були, певна річ, більше зацікавлені у тому, щоб замовчати ідею фактичного братання хоробрих рицарів з поганами, аніж використовувати її як знаряддя для повалення тамплієрів — якою б убивчою для останніх ця ідея не була б. Але справа тут далеко не в самих лише метафізичних знаннях та містичних осяяннях. Тут був іще один, дуже прагматичний чинник. Тамплієри замислили дещо просто неймовірне, відчайдушно сміливе, далекосяжне за своїми наслідками; з одного боку це був би, можливо, божевільний вчинок, але з іншого — вражаюче-приголомшливий акт мужності та далекоглядності.
Венс замовк, явно зворушений благородними намірами тамплієрів, а потім втупив свій погляд в Рейлі, і його обличчя знову набуло суворого виразу.
— Вони замислили об'єднати три світові релігії, — оголосив професор.
Потім він поглянув на гори, що оточували їх з усіх боків, і розчулено сплеснув руками.
— Об'єднання трьох світових релігій, — засміявся він. — Лишень вдумайтеся. Християни, юдеї та мусульмани — усі поєднані однією релігією. До речі — а чому б ні? Зрештою, всі ми молимося одному Богу. Хіба ж всі ми — не Авраамові діти? — глузливо пхикнув Венс. Риси його обличчя знову суворо загострилися. — Задумайтеся. Уявіть собі той інший світ, у якому ми жили б у разі успіху тамплієрів. Це був би нескінченно кращий світ... лишень уявіть собі, скількох страждань та кровопролить нам вдалося б уникнути, а в наш час — і поготів! Мільйони людей не померли би безглуздою смертю. Не було б ні інквізиції, ні Голокосту, ні війн на Балканах та Близькому Сході, літаки б не врізалися у хмарочоси... — Якась подоба жартівливої посмішки на мить з'явилася на його обличчі. — Ви, напевне, втратили б роботу, агенте Рейлі.
Думки Рейлі понеслися шаленим галопом; він намагався осмислити ці абсолютно несподівані одкровення. Невже це справді можливе?..
Раптом він пригадав свою розмову з Тес про тамплієрів — про ті дев'ять років, що вони провели відлюдно в храмі, про швидке зростання їхнього впливу та багатства, про латинський напис.
Veritas vos liberabit.
Істина зробить вас вільними.
Він поглянув на Венса.
— Так ви гадаєте, що вони шантажували Церкву? Гадаєте, що саме Ватикан і дав можливість тамплієрам зміцнитися за його рахунок?
— Та Церкві просто нікуди було діватися! У Ватикану від страху душа в п'яти пішла.
— Але ж... через що? Чого саме вони так боялися?
Венс зробив крок уперед, простягнув руку, намацав хрестик, що звисав з-під водолазного костюма Рейлі, і раптом зірвав його із шиї агента ФБР. Тримаючи у руці хрестик, ланцюжок якого теліпався, звисаючи донизу, професор кинув на нього презирливий і холодний погляд.
— Вони боялися правди про оцю красиву казочку.
Слова Венса висіли над ними як лезо гільйотини.
Здавалося, що очі його почали жити своїм власним життям, коли він з ненавистю споглядав маленький блискучий предмет, що лежав на його долоні. Потім обличчя професора спохмурніло.
— Як дивно, правда ж? Минуло дві тисячі років, ми — сучасні люди, ми досягли так багато, ми знаємо так багато, однак оцей маленький талісман і досі продовжує визначати той спосіб, у який мільярди людей живуть... і помирають.
Сидячи у своєму мокрому водолазному костюмі, Рейлі відчув легкий дрож занепокоєння. Він кинув погляд на Тес і на обличчі його промайнуло невдоволення — вона дивилася на Венса з виразом зосередженості, який Рейлі не міг збагнути.
— А як ти дізнався? — запитала вона з непевністю в голосі.
Венс відвів погляд від хрестика в руці й повернувся до неї.
— Гуго де Пайєн. Засновник ордену тамплієрів. Коли я був в Альбі, то дізнався дещо про нього, і це мене здивувало.
Тес раптом пригадала сатиричні зауваження одного французького історика.
— Те, що він був з Лангедока і те, що він був катар?
Брови Венса здивовано підскочили догори і він скоса подивився на неї, не приховуючи свого захопленого здивування: