— Вони розчаровують — і не більше того. — Тес з непевністю поглянула на нього. — Невже ти не розумієш, що робиш? — продовжив він. — Ти береш щось унікальне, щось надзвичайно особливе і доводиш його ледь не до абсурду.
— Ти хочеш, щоб я ігнорувала незаперечні докази?
— Ні, але якщо бачити їх саме у такому світлі й грузнути в деталях, то виникає ризик не помітити головного. Ти не розумієш того, що йдеться не про наукові свідчення. Їх і не повинно бути. Справа не в фактах, не в аналізові та розумуваннях. Справа в тому, що людина має все це відчувати! Це — натхнення, це — спосіб життя, це, — Рейлі емоційно розкинув руки, наче намагаючись обійняти небозвід, — неначе зв'язок із всесвітом. — Якусь мить він пильно придивлявся до неї, а потім запитав: — Ти у що-небудь віриш?
— Не має значення, у що я вірю.
— Для мене — має. Я дійсно хотів би знати. Невже ти ні у що з цього не віриш?
Тес на мить відвернулася і поглянула на Венса, бо здавалося, що, незважаючи на непроглядну темряву, він очей з них не зводив.
— Якщо давати просту відповідь, то я у цьому питанні — на боці Джефферсона.
Уже 1820 року біблійні тексти стали викликати у Томаса Джефферсона глибоке занепокоєння. Хоча цей діяч і вважав запропоновану Ісусом морально-етичну систему найвитонченішою із відомих на той час у світі, він дійшов переконання, що спроби зробити вчення Христа більш привабливим для язичників призвели до маніпуляцій Його словами та історією Його життя. Намагаючись відкопати правдиві слова Ісуса з того, як висловився він сам «мотлоху, в якому вони були поховані», Джефферсон почав відкидати усе, що вважав хибним. Чоловік, що постав у написаній цим вченим книзі «Життя і вчення Ісуса з Назарета», вийшов мало схожим на божественну істоту з Нового Завіту: не залишилося ані непорочного зачаття, ані чудес, ані воскресіння із мертвих.
Я дійсно вірю в те, що Ісус був великою людиною, однією з найвеличніших постатей в історії людства, — пояснила Тес, — він був високодуховним діячем, котрий сказав багато надзвичайно важливих речей. Я вважаю прекрасною його концепцію безкорисливого суспільства, всі члени якого вірять і допомагають одне одному. Він надихнув людей на добрі вчинки... і досі продовжує надихати. Навіть Ганді, не будучи християнином, завжди говорив, що діє в дусі Ісуса Христа. Я і справді вважаю, що Ісус був надзвичайною людиною — тут не може бути сумнівів, але ж такими були і Сократ, і Конфуцій. І я погоджуюся з тобою, що його вчення про любов і братерство має стати основою стосунків між людьми — і це було б прекрасно. Та чи був Він божественною істотою? Може, Ісус і мав певний дар божественного бачення та пророчого осяяння, але я не приймаю на віру оті містичні штучки і не сприймаю отих одержимих прагненням влади моральних збоченців, що удають, наче лише вони є представниками Бога на землі. Я цілком впевнена: Ісус не хотів, щоб Його революція закінчилася тим, що ми маємо зараз; і я не можу собі уявити, щоб Він міг схвально поставитися до того факту, що Його вчення перетворилося на догматичне та гнобительське вірування — в Його ж ім'я! Я хочу сказати, що Він був борцем за свободу і ненавидів тиранію. Відчуваєш іронію ситуації?
— Світ — просторе місце, — відрізав Рейлі. — Сьогоднішня Церква постала такою, якою творили і створили її люди впродовж століть. Церква є організацією, тому що має бути нею, інакше вона не зможе працювати. А організація потребує системної структури — хіба ж можна підтримувати і поширювати вчення якимось іншим шляхом?
— Але поглянь, на яке посміховисько все це перетворилося! Ти коли-небудь бачив отих телевізійних проповідників-євангелістів? Їй-богу, це парад красномовних шарлатанів, що торгують індульгенціями! Вони гарантують тобі місце в раю в обмін на чек. Хіба це не сумно? Показники відвідування Церкви знижуються; люди шукають духовного удосконалення, звертаючись до альтернатив усілякого штабу — від йоги до Кабали, до книжок та груп «Нове покоління»; вони роблять це просто через те, що Церква дуже відстала від сучасного життя, від реальних потреб сучасної людини...
— Звичайно ж відстала, — втрутився, підводячись, Рейлі, — але лише тому, що ми рухаємося надто швидко! Впродовж майже двох тисяч років Церква встигала триматися на рівні потреб суспільства. Ситуація погіршилася тільки протягом кількох останніх десятиліть, коли ми стали розвиватися з вражаючою швидкістю; в результаті Церква не змогла угнатися за змінами, і це є зараз великою проблемою. Але це ще не означає, що ми маємо викинути християнство на смітник історії і рухатися далі... а до чого саме?
Тес скорчила гримасу невпевненості.
— Не знаю. Але чи дійсно страх пекла і вічного прокляття — разом із надією купити за гроші перепустку до раю — є гарантією нашої моральної поведінки? Мабуть, було б корисніше і краще, коли б люди стали вірити у самих себе, у власні сили.
— Ти і справді так гадаєш?
Тес пильно подивилася йому у вічі. Їхній вираз був емоційним, але водночас і спокійним. Вона удавано-байдуже знизала плечима.
— Це не має значення. І не матиме, доки ми не знайдемо уламків судна і не побачимо, що міститься у тій скриньці.
— А може, нам краще цього не робити?
Тес заговорила не одразу, а коли відповідала, то в її голосі пролунали нотки недовіри.
— Це ти про що кажеш?
— Я приїхав сюди для того, щоби знайти і повернути Венса. Що б там не було в тій скриньці... воно безпосередньо мене не стосується.
Ще не встигли ці слова злетіти з його вуст, як Рейлі вже збагнув, що каже неправду. Він мотнув головою, наче відганяючи цю думку.
— Ти що — ось так просто збираєшся самоусунутися і вийти із гри? — з гнівом у голосі вигукнула вона, спинаючись на ноги.
— Припини, Тес! Чого ти від мене хочеш? Змусити Нью-Йорк зачекати на декілька тижнів, поки я з тобою пірнатиму, шукаючи уламки затонулого корабля?
Її зелені очі здавалося пропікали його наскрізь своїм гнівом та обуренням.
— Як ти можеш таке казати!? Чорт забирай, Шоне, а ти не здогадуєшся, що вони зроблять, коли знайдуть скриньку?
— Хто це — «вони»?
— Хто, хто... Ватикан — ось хто! — вигукнула Тес. — Якщо їм вдасться накласти руки на астролябію та знайти затонуле судно, то тоді шукай вітру в полі! Цього разу, будь певен, церковники зроблять так, що все це знову зникне, причому не на сімсот років, а назавжди.
— А вони і не можуть вчинити інакше. Це — їхній обов'язок. — У голосі Рейлі з'явилися відсторонені металеві нотки. — Інколи певні речі краще не чіпати взагалі.
— Ти мусиш мені допомогти, — наполягала Тес.
— Що ти від мене хочеш? — вибухнув Рейлі. — Щоб я допоміг тобі дістати дещо із дна морського і хвалькувато піднести його над головою, щоби усім дух перехопило від захвату? Ось він, — агент сердито потряс пальцем у бік Венса, — не робить ніякої таємниці із своїх планів. Він хоче захитати підвалини Церкви. Ти хочеш, щоб я йому в цьому допомагав?
— Ні, звичайно ж, не хочу. Але тоді мільярд людей у всьому світі й надалі житимуть у брехні. Невже тебе це не хвилює? Вони що, по-твоєму, не заслуговують знати правду?
— А може, давай спершу запитаємо у них самих? — Рейлі поглянув на Тес, очікуючи, що та і далі наполегливо відстоюватиме свою точку зору, але вона розчаровано лишень похитала головою.
— Невже тобі нецікаво дізнатися — що там, на затонулому кораблі? — врешті-решт спитала вона.
Якусь мить Рейлі витримував її прискіпливий погляд, а потім відвернувся і промовчав. Він не міг відразу відповісти на це запитання. Тес кивнула головою і поглянула на Венса. Після напруженої паузи вона мовила:
— Я піду... щось у роті пересохло, — і вирушила вниз до гірського струмка, що мерехтів у місячному сяйві.
Рейлі провів її поглядом, аж доки її постать не розтанула у темряві.
Він розумів, що Тес мала рацію. Вона заговорила саме про той сумнів, що гриз його декілька хвилин тому. Звичайно ж, йому було цікаво про все дізнатися. Та більше, він мусив про це дізнатися. Але — попри свої суперечливі почуття — він мав і надалі керуватися Біблією, бо вже звик до цього; крім того, особливої свободи вибору у нього і не було. Він не просто так сказав Тес, що вони не зможуть самостійно зайнятися пошуками уламків корабля. Яким чином? Він же агент ФБР, а не водолаз. Основним його завданням було повернути Венса — і астролябію — до Нью-Йорка.