Але туди, куди прямував Бруньйоне, стороннім вхід заборонено.
Прагнучи залишатися непоміченим як обслуговуючим персоналом, так і ученими, що порпалися в запорошених залах, він тишком-нишком проник у розташоване нижче велике і тьмяне приміщення сховища. Потім спустився вузьким спіральним східцями до невеликого передпокою, де біля елегантно вирізьблених дубових дверей стояв швейцарський гвардієць. Ледь помітного кивка голови немолодого кардинала було достатньо для того, щоб охоронець набрав комбінацію цифр на панелі замка і відчинив йому двері. Масивний засув лунко клацнув, і відгомін покотився в порожнечу вапняковими сходинками. Не кажучи ні слова, Бруньйоне прослизнув у склеп циліндричної форми, і двері зі скрипом зачинилися за ним.
Переконавшись, що у приміщенні, яке нагадувало печеру, більше нікого немає, він пройшов туди, де розміщувалася довідкова література. Його очі поступово звикали до тьмяного освітлення. Здавалося, що склеп аж гудів від пануючої там всеосяжної тиші. Це був досить дивний ефект, який колись дратував Бруньйоне, доки він не дізнався, що в приміщенні дійсно лунав гул, але — поза межею чутливості його вух. Його джерелом була високоефективна система терморегуляції, що підтримувала в приміщенні постійну температуру і вологість. Коли Бруньйоне наблизився до потрібної шухляди з картками, він відчув, як пришвидшився його пульс у цій регульованій сухій атмосфері. Кардинал не любив це місце, але зараз був особливий випадок. Тремтячими руками заходився він перебирати ряди карток. Те, що він шукав, не числилося в жодному з інших відомих каталогів і довідників архівних колекцій, навіть у колосальній картотеці «Schedario Garampi»[1], що налічує понад мільйон карток із відомостями майже про все, що зберігалося в архіві аж до вісімнадцятого сторіччя. Але Бруньйоне знав, де шукати. Незадовго до смерті його наставник подбав про це.
Його увагу привернула одна картка, і він витягнув її з шухляди.
З наростаючим неприємним передчуттям Бруньйоне переглядав стоси документів і книг. В атмосфері гнітючої тиші зі всіх полиць звисала безліч потріпаних червоних стрічок, якими було обмотано офіційні документи. Вважається, що саме ці стрічки, що тяглися за документами і колись були неодмінним атрибутом канцелярій, і покликали до життя такі поняття, як «тяганина» і «канцелярщина». Пальці кардинала завмерли, коли він, нарешті, натрапив на те, що шукав.
Не без великих зусиль дістав Бруньйоне великий і дуже старий фоліант у шкіряній обкладинці і поклав його на письмовий стіл.
Сівши, він став нашвидкуруч проглядати цупкі, багато ілюстровані сторінки, що гучно шаруділи в тиші. Попри ідеальні умови зберігання, їм не вдалося встояти проти руйнівного впливу часу. Пергаментні сторінки було явно пошкоджено, залізо, що входило до складу чорнил, зазнало корозії. У результаті — в красиві, витончено виведені митцем літери, украпилися дрібні, іржаві штрихи.
Бруньйоне відчув, як пришвидшився його пульс: лишилося зовсім небагато. Йому перехопило подих, коли на наступній сторінці перед ним постало те, що він шукав. Кардинал побачив малюнок, на якому було зображено хитромудрий пристрій із зчепленими між собою шестірнями і важелями. Поглянувши на список викраденого, він сам собі кивнув.
У Бруньйоне почали боліти очі. Трохи потерши їх, він знову втупився у малюнок, відчуваючи, як в ньому закипає тиха лють. Цікаво, через чиє злочинне недбальство це могло статися? Він злився на себе, розуміючи, що пристрій ніколи не повинен був покидати межі Ватикану. Бруньйоне рідко гаяв час на підтвердження або обдумування очевидного, і те, що він робив це зараз, лише підкреслювало ступінь його тривоги через те, що сталося. Це ще м'яко сказано: тривоги. Він був приголомшений, як був би і будь-хто інший, знай він про надзвичайно важливе значення цього старовинного пристрою. На щастя, було украй мало тих — навіть тут, у Ватикані, — хто знали про легендарне призначення незвичайного механізму.
Ми самі винуваті в тому; що трапилося. Надто вже ретельно намагалися ми не привертати увагу до цього пристрою.
Відчувши несподівану спустошеність, Бруньйоне випростувався. Перш ніж покласти книгу на полицю, він навмання вклав назад витягнуту із шухляди картку. Ще бракувало, щоб хтось натрапив на неї!
Бруньйоне важко зітхнув, несподівано відчувши на плечах вантаж усіх своїх сімдесяти років. Він зрозумів, що загроза виходить не від якогось надто допитливого вченого або фанатика-колекціонера. Хто б не стояв за всім цим, він чудово знав, що шукає. Цю людину потрібно зупинити, перш ніж захоплена злочинним способом здобич розкриє свої таємниці.
7
За чотири тисячі миль від Бруньйоне, інший чоловік думав абсолютно протилежне.
Зачинивши за собою двері і замкнувши їх, він узяв з верхньої сходинки дивовижний механізм і став поволі й обережно спускатися вниз до підвалу. Пристрій був не надто важким, але чоловік все одно дуже боявся його впустити.
Тільки не зараз, коли сама доля втрутилася і зробила шифратор досяжним; коли довелося піти на злочин, щоб заволодіти ним.
Жовте світло, джерелом якого була безліч мерехтливих свічок, не проникало у віддалені закапелки занадто просторого підвалу. Освітлення було вельми тьмяним, а підвал — вельми сирим та холодним. Господар вже давно не звертав на це ніякої уваги. Він провів тут достатньо часу, щоб звикнути до всього, і відчував себе цілком комфортно. Підвал став йому майже як домівка.
Домівка!
Як давно це було...
Наче у іншому житті!
Поставивши пристрій на похилий дерев'яний стіл, чоловік зайшов у куток підвалу і став порпатися в купі коробок і старих картонних тек. Потрібну він поклав на стіл і обережно видобув з неї швидкозшивач. Витягнувши з нього декілька аркушів цупкого паперу, чоловік акуратно розклав їх біля механізму Потім, всівшись за стіл, він перевів погляд з документів на шестеренчастий пристрій і — назад у передчутті довгоочікуваного моменту.
«Нарешті», — пробурмотів він тихим, неначе заіржавілим від нечастого користування, голосом.
Узявши олівець, чоловік з граничною увагою заходився вивчати перший документ. Він подивився на перший рядок вицвілого від часу листа, потім простягнув руки до кнопок на верхній частині корпусу механізму і розпочав вирішальний етап своєї авантюрної одиссеї, кінцевий результат якої, за його сподіваннями, мав перевернути світ.
8
Примудрившись, врешті-решт, поспати п'ять годин, Тес знову була на ногах і згоряла від нетерпіння взятися за роботу. Об'єктом її уваги було те, що не давало їй спокою відтоді, як після їхньої кількахвилинної розмови з Клайвом Едмондсом вибухнуло оте страхітливе пекло. І вона обов'язково цим займеться, як тільки зможе кудись спровадити Кім та матір.
Вони перебралися у цей триповерховий будинок на тихій, з деревами уздовж дороги, вулиці в Мамаронеку незабаром після того, як три роки тому помер її батько, археолог Олівер Чайкін. Незважаючи на те, що це була її ідея, Тес була не зовсім упевнена, що вчинила правильно. Але її влаштовувало вже те, що в будинку було три спальні й цілком достатньо місця для всіх. Врешті-решт, все обернулося досить вдало, хоча, як вона винувато визнавала, переваги такого співжиття обернулися, в основному, їй на користь: матір могла доглянути за Кім, коли Тес увечері не було вдома, а при необхідності — відвезти її до школи.
— Ми вже йдемо! — вигукнула Ейлін.
Тес вийшла у передпокій, щоби провести їх. Цієї миті задзвонив телефон, і Ейлін поглянула на Тес.
1
Найбільший рукописний покажчик — 125 томів, створений архівістом Джузеппе Гарампі (1725—1792), представляють ретельний покажчик одиниць зберігання Ватиканського архіву вісімнадцятого століття.