Тепер Тес почала пригадувати, що процес тралення потребує значного терпіння, а саме його їй зараз і бракувало. Вона згадала, що востаннє займалася цим біля узбережжя Александрії у Єгипті, коли Клайв Едмондсон зробив свою невдалу спробу. Їй кортіло якомога швидше дізнатися, які таємниці крилися під лагідною товщею води, що колихалася під ногами; вона відчувала, що вони — десь поруч, і це відчуття робило ще більш нестерпними довгі години очікування біля поручнів.
Час спливав, і Тес заглибилася у свої думки, зосередивши відсторонений погляд на двох кабелях, що тяглися за старим кораблем і зникали у піні за кормою. До одного кріпився низькочастотний гідролокатор широкого радіуса дії, котрий реєстрував кожен більш-менш помітний виступ морського дна; другий тягнув за собою магнітно-резонансний металошукач, здатний виявити будь-які ознаки металу на затонулому кораблі. Минулими днями трапилося декілька хвилюючих моментів. Щоразу, коли гідролокатор щось виявляв, на пошуки відправляли дистанційно керований пристрій, любовно названий «Дорі» на честь забудькуватої рибині з фільму «У пошуках Немо». І щоразу сповнені надії Тес і Венс із завмиранням серця кидалися до рубки. Вони сиділи там, прикипівши до моніторів, роздивляючись непевні обриси, яку посилала на корабель відеокамера «Дорі», і підстьобуючи свою уяву; але їхні сподівання врешті-решт розбивалися об усвідомлення того, що сонар знайшов не зовсім те, на що вони сподівалися. Одного разу це був схожий на корабель камінний виступ, іншого разу — уламки рибальського човна двадцятого століття.
Решту часу вони займалися тим, що чекали і сподівалися, стоячи біля поручнів. Минали дні, і Тес подумки линула до недавніх подій свого життя. Вона спіймала себе на тому, що постійно відтворює у пам'яті моменти, котрі привели її сюди, на водолазне судно за шістдесят кілометрів від узбережжя Туреччини, у компанію чоловіка, який очолював збройне пограбування музею, під час якого загинули люди. Інколи, вагаючись у правильності прийнятих рішень, Тес щосили старалася знайти для них раціональне обґрунтування і відігнати геть бентежні думки, переконуючи себе, що те, чим вона зараз займається, є вкрай важливим. Важливим не тільки для неї — бо, як вона пояснила Рейлі, це відкриття матиме величезний вплив на її кар'єру, отже, і на фінансове становище її та Кім — а й для мільйонів людей у всьому світі. Втім, Тес розуміла всю непотрібність такого обґрунтування. У неї було якесь непоясниме відчуття, що вона просто мусить це зробити.
А ще Тес багато думала про Рейлі. Цікаво — де він зараз! Їй стало пекуче соромно за те, що вона покинула його і втекла вночі, як злодюжка; і саме цей вчинок виправдати було дуже непросто. Ніде правди діти — вона вчинила зле, дуже зле. Вона поставила під загрозу життя Рейлі, кинувши його напризволяще — фактично сам на сам з отим оскаженілим снайпером. Як могла вона вчинити так безвідповідально?! Їй хотілося переконатися, що з ним усе гаразд; хотілося вибачитися, спробувати пояснити мотиви свого вчинку. Тес гнітило те, що вона завдала удару, наслідки якого були непоправними — принаймні, стосовно Рейлі, але водночас вона знала, що Венс був правий, коли сказав, що Рейлі передасть знахідку людям, котрі поховають її назавжди, — а цього вона ніяк би не змогла пережити. Тес зрозуміла, що так, чи інакше, але їхні стосунки були приречені, і іронія полягала в тому, що край їм поклало саме те, що колись звело їх разом.
Погойдуючись на невисоких млявих хвилях, «Саварона» зробила розворот, щоб розпочати повторне тралення заздалегідь визначеної ділянки. Тес повільно перевела пильний погляд з кабелів на обрій, де пасма темних хмар вирушали в набіг на поки що ясне небо. Вона відчула стискання в грудях. Була іще одна річ, яка не давала їй спокою ще з тієї ночі, коли вона втекла з Венсом. Це бентежне почуття ні на мить не полишало її, безперервно гризло душу, і з закінченням кожного заходу на тралення, який робила «Саварона», його було все важче ігнорувати: а чи правильно вона чинить зараз? Чи все вона добре продумала? Може, справді певним таємницям краще дати спокій? Чим є пошук правди у даному конкретному випадку: мудрою і шляхетною справою, чи може вона просто допомагає комусь накликати жахливу катастрофу на світ, що нічого не підозрює у своїй наївності й безтурботності?
Її сумнівам поклала край поява високої постаті Венса. Він вийшов зі стернової рубки і приєднався до неї біля поручнів. Вигляд у нього був незадоволений.
— Поки що нічого? — запитала вона.
Венс похитав головою.
— Після цього заходу нам доведеться забратися звідси на один день. — Він подивився в далечінь і набрав повні груди морського повітря. — Втім, я не переймаюся. Ще три дні — і ми покриємо всю ділянку пошуку. — Венс повернувся до неї і на його обличчі з'явилася посмішка. — Ми знайдемо його. Він десь тут. Просто треба добряче постаратися.
Раптом Венс почув якесь далеке слабке дзижчання. Він примружив очі і почав пильно вдивлятися в обрій, а коли помітив джерело цього звуку, то між його бровами пролягла глибока зморшка занепокоєння. Тес прослідкувала його погляд і теж побачила, звідкіля виходив звук: маленька червона цяточка гелікоптера мчала над самісінькою поверхнею моря майже паралельним курсом за декілька миль від їхнього судна. Тес та Венс не зводили з нього очей, доки він не звернув з прямого курсу і за кілька секунд щез із виду.
— Це що, за нами? — спитала Тес. — Хтось явно нас шукає.
— Тут вони мало що зможуть вдіяти, ми — в міжнародних водах, — знизав плечима Венс. — Хоча до цього вони теж були не надто схильні дотримуватися правил, еге ж? — Він поглянув на капітанський місток, де моторист саме заходив до стернової рубки. — Знаєш, що цікавого в цій ситуації?
— І гадки не маю, — сухо відповіла Тес.
— Їх — семеро, нас — двоє, а всього — дев'ятеро, — розмірковував Венс. — Дев'ятеро. Точно як Гуго де Пайєн і його банда. Поетично, чи не так?
Тес зробила непевну гримасу, не в змозі узріти щось хоч віддалено поетичне в тому, чим вони зараз тут займалися:
— Навряд чи їх мучили ті ж самі сумніви.
Венс різко підвів голову і витріщився на неї, здивовано вигнувши брови:
— Ти що, у чомусь сумніваєшся?
— А хіба ти не сумніваєшся? — Вона відчула тремтіння в голосі й помітила, що воно не пройшло повз уваги Венса. — Те, що ми тут робимо, те, що можемо знайти... хіба це тебе зовсім не турбує?
— Турбує?
— Ти чудово розумієш, про що я кажу. Невже тобі байдуже, до якого хаосу та потрясіння це може призвести?
Венс презирливо пирхнув.
— Тес, людина — жалюгідна істота. Їй увесь час потрібно когось або щось обожнювати, і вона робить це не самотужки, ні! У цьому обожнюванні мусять брати участь усі, скрізь, і за будь-яку ціну. Це прокляття висіло над родом людським з сивої давнини... І тебе лякають можливі наслідки? Щодо мене, то навпаки — я цього прагну! Я прагну звільнити мільйони людей від принизливої брехні. Те, що ми робимо, — це цілком природний крок уперед у духовній еволюції людини. Це стане початком нової епохи.
— Ти говориш так, наче на честь нашої знахідки влаштовуватимуть паради та святкові феєрверки, але буде зовсім навпаки, і ти прекрасно це розумієш. Це вже траплялося раніше. Від Сасанідів до інків, історія знала чимало цивілізацій, що впали відразу після того, як зазнали дискредитації їхні божества.
Сказане не справило на Венса ніякого враження.
— Це були цивілізації, засновані на брехні, на сипучих пісках — так само, як і наша. Та не переймайся так сильно! Часи змінилися. Сьогоднішній світ є складнішим, ніж тогочасний.
— Але ж то були найпередовіші цивілізації своєї епохи.
— Не думай так погано про бідолашних християн, Тес. Так — удар буде болючим, але... вони витримають його, ось побачиш.
— А що, коли не витримають?
Він розвів руками, роблячи жест удаваної безнадії, але нічого іронічного в цьому жесті не було; навпаки — Венс був надзвичайно серйозний.