Шторм довкола неї демонстрував свою шалену міць; Тес заплющила очі й зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись вгамувати свої страхи. Як би там не було, але вона не могла дозволити собі панікувати і мусила знайти у собі сили, щоби втримати себе і Рейлі на цьому крихкому шматочку деревини. На щось більше вона, на жаль, не спромоглася. Їй тільки й залишалося, що лежати на спині, дозволивши стихії чинити з нею на свій розсуд.
На якусь мить імпровізований пліт завмер, і Тес розплющила очі, цікавлячись, чи не є ця зупинка ознакою поліпшення погоди. Однак справжній стан речей був абсолютно протилежним цій здогадці — над ними височіла колосальна гора води, порівняно з якою та хвиля, що перекинула «Саварону», здавалася просто карликом. Здавалося, що вона навмисне зупинила свій біг і нависла над ними, наче дражнячись.
Відчайдушно вхопившись за Рейлі, Тес заплющила очі й стала чекати на удар. І він стався. Хвиля обрушилася на них своєю багатотонною масою і поглинула, і завертіла, як те сухе листя.
77
Тоскана. Січень, 1293 рік.
Підставивши спину холодному пронизливому вітру, що дув з півночі, Мартін Кармоський скоцюрбився біля невеличкого вогнища. До завивання вітру додавався гуркіт водоспаду в тінистих глибинах вузької яруги. Біля Мартіна, поринувши у нетривалий і тривожний сон, тихенько стогнав Гуго, вкритий обшарпаними залишками плаща, знятого кілька місяців тому з мамлюка, убитого під Беер ель Сіфсаафом.
За час їхніх довгих мандрів відтоді, як їх викинуло на берег після загибелі «Храму Сокола», старий моряк встиг здобути велику прихильність Мартіна. Окрім Еймара де Війера, Мартін ніколи не зустрічав людини більш рішучої і з більшим почуттям обов'язку, не кажучи вже про той стоїцизм, із яким Гуго приймав усі випробування, що випали на їх долю. За ті довгі та важкі дні, які вони провели у мандрах, моряк зазнав декількох поранень в сутичках і під час випадкових падінь, але все одно він терпляче долав милю за милею без жодного ремствування.
Принаймні, так тривало до кількох останніх днів. Сувора зима цупко вхопила їх своїми вбивчими пазурами, і крижані пориви вітру з гірського пасма, що відділяло їх від Франції, стали позначатися на послабленому здоров'ї моряка.
Впродовж перших кількох тижнів після того, як вони полишили Беер ель Сіфсааф, Мартін тримав укупі тих чотирьох, хто врятувався. Він гадав, що допоки лишається загроза з боку мусульман, вони мали бути разом, щоб успішніше захищатися. Однак, коли вони покинули територію мамлюків, Мартін вирішив, що настав час втілювати план Еймара і розділитися на дві пари. Небезпека й досі зберігалася, зокрема з боку бродячих бандитів, що вешталися у передгір'ях Старої Планини, і на шляху в тисячі з гаком миль, що їм залишалося пройти до венеціанських князівств, ця небезпека була цілком реальною.
У нього визрів дуже простий план. Розбившись на дві пари, вони підуть заздалегідь визначеним маршрутом з інтервалом у півдня. Таким чином ті, хто йтимуть попереду, зможуть попереджати про можливу небезпеку тих, хто йтиме за ними. Ті ж, що йтимуть позаду, зможуть допомогти переднім в тому разі, коли з останніми трапиться якась біда.
— Ні за яких обставин, — наставляв він, — не можна безпеку листа ставити в залежність від якихось інших умов. Навіть якщо для цього комусь із нас доведеться кинути свого напарника напризволяще.
Ніхто йому не заперечив.
Але Мартін не зважив на несприятливість ландшафту. Дорогу їм заступали високі гори і глибокі ущелини, швидкоплинні ріки і густі ліси. Багато разів їм доводилося іти в обхід, значно відхиляючись при цьому від запланованого маршруту. Після того як їхня група розділилася, і вони з Гуго пішли уперед, лише одного разу Мартін отримав сигнал від своїх друзів. Це було багато тижнів тому.
На своєму шляху вони втратили усіх своїх коней: частина з них загинула, частину вони продали, частину — з'їли. Вже минуло кілька тижнів відтоді, як їм довелося йти пішки. Часто уночі, лежачи в знемозі біля вогнища, але неспроможний заснути, Мартін розмірковував — а як там інші? Може їм поталанило більше і вони знайшли легший шлях? Може, вони вже давно дісталися до Парижа?
Але такі думки жодною мірою не коригували його планів. Зупинитися він не міг. Він мусив іти далі.
Тепер, коли він дивився на сонного Гуго, йому прийшла до голови сумна думка. Мартін збагнув, що навряд чи старому морякові вдасться дістатися з ним до Парижа. Зима ставала все лютішою, місцевість — все більш несприятливою, а хрипкий кашель його напарника — все гіршим і гіршим. Увечері у Гуго стався напад лихоманки з високою температурою, і вперше за увесь час він харкав кров'ю. Хоч як Мартінові було неприємно про це думати, але він розумів, що наближається час, коли йому доведеться полишити Гуго і далі піти самому. Але він не міг отак просто взяти і кинути його, беззахисного, тут, у передгір'ях. Тоді він точно замерзне і помре. Мартін мусив спочатку знайти якийсь притулок для Гуго, і тільки потім сам-один вирушати в дорогу.
Вчора на очі їм натрапило невелике місто за гірським пасмом. Воно лежало неподалік від каменоломні, яку вони з Гуго обійшли, бо бачили вдалині фігурки людей, що тяжко працювали, здіймаючи клуби пилу посеред величезних мармурових заготовок. Може, йому вдасться знайти когось у тому місті, на чию опіку він зможе залишити Гуго.
Коли Гуго прокинувся від свого неспокійного сну, Мартін поділився з ним своїми думками. Капітан корабля емоційно похитав головою.
— Ні, — заперечив він, — ти мусиш іти далі, до Франції. Ми не можемо покладатися на цих чужинців.
І це не було перебільшенням. Народ цієї землі не мав довіри у сусідів і зажив недоброї слави своїми сумнівними махінаціями; погана репутація посилювалася тим, що далекі північні райони цієї країни кишіли бандами грабіжників і работоргівців.
Не взявши до уваги протести свого напарника, Мартін спустився вниз кам'яними брилами, що обрамляли водоспад. За ніч випав сніг, що вкрив гори легкою примарною ковдрою. Пробираючись вузьким стрімчаком, Мартін на мить зупинився, щоб перевести подих, і помітив, що один із каменів мав тріщини у вигляді хреста з широкими кінцями, що дуже нагадував той хрест, який рицарі-тамплієри зробили своїм символом. На якусь мить він зупинив свій погляд на дивних тріщинах, забачивши в них добру прикмету. Може і дійсно Гуго пощастить, і його дні закінчаться в мирі у цій тихій безлюдній долині.
Вибравшись у місто, Мартін швидко віднайшов помешкання місцевого знахаря — огрядного чоловіка, очі якого сльозилися від кусючого холодного вітру. Рицар розповів йому байку, яку вигадав, поки спускався з гори у місто: буцімто він і його товариш — прочани, що мандрують до Святої землі.
— Мій супутник хворий і потребує допомоги.
Огрядний знахар підозріло оглянув його з голови до п'ят. Мартін знав, що, поза всяким сумнівом, він має вигляд бродяги без гроша у кишені.
— А ти заплатиш? — грубо спитав чужинець.
— Ми маємо трохи грошей, — запевнив його Мартін, — але їх вистачить, щоби заплатити за їжу і притулок на декілька днів.
— Що ж, добре. — Очі знахаря подобрішали. — У тебе самого такий вигляд, наче ти ось-ось упадеш. Заходь, поїси трохи і розкажеш, де ти залишив свого друга. А я знайду людей, які допоможуть забрати його з гори.
Заспокоєний такою раптовою зміною поведінки чоловіка, Мартін увійшов до світлиці з низькою стелею і охоче погодився з'їсти трохи хліба і сиру. Він і справді ледь з ніг не падав, тому їжа і питво додали б енергії його знесиленому тілу. Час від часу відволікаючись від жадібного поглинання їжі, Мартін розповів, де залишив свого друга, і опецькуватий знахар пішов.
Як тільки рицар спустошив таріль, його охопили тривожні передчуття. Звільняючись від заспокійливої омани, він потихеньку підійшов до вікна і обережно з нього визирнув. Трохи поодаль на вулиці, вкритій шаром мерзлої грязюки, стояв знахар і про щось розмовляв з двома чоловіками, жестами вказуючи їм на свій будинок. Мартін відсахнувся від вікна, а потім визирнув знову. Знахаря вже не було, однак двоє чоловіків прямували до його помешкання.