М'язи Мартіна напружилися. Все може бути, але юнак привчився завжди очікувати найгіршого. Коли ж він визирнув з вікна утретє, то помітив, як один з тих чоловіків витягнув здоровенний кинджал.
Похапцем намагаючись знайти у кімнаті хоч якусь зброю, Мартін випадково почув, як з боку чорного ходу хтось шепочеться. Він тінню ковзнув по підлозі, притис вухо до дверей і прислухався. Залізна клямка потихеньку піднялася, Мартін аж прилип до стіни — двері скрипнули і повільно відчинилися. Як тільки перший з чоловіків зайшов навшпиньки до кімнати, рицар вхопив його, вибив з рук кинджал і різко швиргонув об кам'яну стіну. Штурхонувши двері на другого нападника, він гепнув його об одвірок так, що у того запаморочилося у голові; не даючи йому оговтатися, Мартін стиснув кинджал, схопив чоловіка за шию і загнав лезо йому під ребро.
Витягнувши кинджал і штовхнувши обм'якле тіло на підлогу, він швидко обернувся і побачив, як перший чоловік через силу спинається на ноги. Гігантськими кроками перетнувши кімнату, Мартін збив його з ніг, змахнув кинджалом і увігнав його в спину чужинця.
Він швидко зібрав усю їжу, що зміг знайти, і запхав її до торби, думаючи при цьому, що ці харчі стануть у великій пригоді знесиленому Гуго. Потихеньку вислизнувши через задні двері, Мартін крадькома кружляв містом доки не знайшов стежину, що вела до гори.
Минуло небагато часу, як з'явилася погоня. Судячи з голосів, що дзвінко лунали в морозному лісі, їх було четверо чи п'ятеро. Коли Мартін дістався до каменя, біля якого він відпочивав по дорозі до міста, з похмурого неба вже почали падати сніжинки. Його погляд впав на дивні тріщини у вигляді хреста, і він зупинився, миттєво згадавши ті вказівки, що він дав своїм друзям багато місяців тому назад. Жодним чином безпеку Еймарового листа не можна ставити під загрозу. Не гаючи часу на роздуми, він пильно придивився до звивин, які утворювали хрест з широкими краями.
Тепер Мартін був певен, що вже ніколи не забуде цього місця.
Користуючись кинджалом, він видряпав з-під валуна декілька каменів розміром з людський кулак, засунув лист у торбинці подалі у видовбаний отвір, запхнув назад вириті каменюки і забив їх каблуком чобота. Потім Мартін знову подерся вгору, навіть не намагаючись замести сліди і сховатися.
Невдовзі голоси тих, хто гнався за ним, заглушив потужний гуркіт водоспаду. Але коли він дістався до їхньої стоянки, то Гуго ніде не було видно. Обернувшись, Мартін побачив своїх переслідувачів — аж п'ятьох. Тепер їх було видно дуже добре. Позаду зграї плентався знахар, що видав його.
Схопивши свого палаша, Мартін знову став видряпуватися вгору, прямуючи до краю пагорба, через який перекочувався потік води. Він вирішив, що оборонятиметься саме там.
Перший із переслідувачів, молодший і сильніший за інших, трохи вирвався вперед, стискаючи в руках вила з довгим держаком. Він наскочив на Мартіна, намагаючись штрикнути його своїм знаряддям. Рицар відсахнувся, уникаючи удару, змахнув палашем і легко, наче сірник, розрубав держак навпіл. Нападник по інерції продовжував рухатися уперед, тож Мартін підсів під нього, підняв на спину і скинув в ущелину, де вирувала вода.
Не встиг його пронизливий крик вщухнути у вухах Мартіна, як перед ним постали іще двоє із компанії переслідувачів. Вони були старші й слабші за попереднього нападника, але краще озброєні. Перший тримав у руці короткий меч, яким він намагався вдарити Мартіна, але натомість лише молотив перед ним повітря. Для такого добре тренованого рицаря, як Мартін, битися з цим чоловіком було все одно, що битися з дитиною. Нехитрий виверт, потім швидкий удар знизу — і короткий меч теж зник у круговерті водоспаду. Ударом у відповідь Мартін вразив чоловіка у плече, майже відрубавши йому руку. Крок убік — і він ухилився від удару третього нападника, а потім зробив йому підніжку. Чоловік упав на коліна, і Мартін, не гаючи часу, огрів його по голові руків'ям свого палаша. Потім він перевернув свій меч, знову взяв його за руків'я, і, широко розмахнувшись, сильним ударом відітнув ворогові голову.
Унизу Мартін побачив знахаря, який тікав, спотикаючись. І раптом він відчув дикий біль у спині. Обернувшись, рицар побачив, що чоловік, з рук якого він вибив меча, примудрився зіп'ятися на ноги. У руках він тримав вила наймолодшого з нападників. З гостряків на тоненьке снігове покривало капала кров. Мартін ступив кілька непевних кроків уперед і мимоволі судомно вхопив ротом повітря від страшенного болю у спині. Прикинувши, скільки сил у нього залишилося, він розмахнувся і розсік палашем горлянку кривдника.
Якийсь момент Мартін стояв нерухомо, відчуваючи, як його огортає товста ковдра втоми. Зачувши звук, що перекривав шум падаючої води, він крутнувся на місці, скрикнувши при цьому від сильного болю. Останній із переслідувачів нісся на нього, стискаючи в руці старий іржавий меч. Мартін трохи забарився, але не встиг нападник добігти до нього, як із підліску, похитуючись, з'явився Гуго. Нападник помітив його, полишив Мартіна і, схопивши меча обома руками, проткнув тулуб старого моряка.
З рота Гуго булькнула кров, але якимось чином він примудрився встояти на ногах; потім непевно рушив уперед, тим самим ще глибше заганяючи меча у груди, і обома руками міцно обхопив спантеличеного нападника. Повільно і болісно продовжував Гуго свій рух, крок за кроком штовхаючи чоловіка назад, не послабляючи своєї залізної хватки і не зважаючи на відчайдушні спроби останнього вивільнитися. Так вони дотанцювали до самісінького краю ущелини, в якій шумів водоспад. Зрозумівши, що на нього чекає, чужинець дико заверещав, борсаючись у міцних, як лещата, обіймах Гуго.
На якусь мить забувши про власну безпеку, Мартін поглянув туди: на краю водоспаду балансував Гуго, тримаючи ворога у своїх смертельних обіймах. Він зустрівся очима з Гуго і побачив, як у того на губах з'явилася легка печальна посмішка; і капітан затонулого «Храму Сокола», кивнувши Мартіну на прощання головою, ступив крок у прірву і пішов у вічність, забравши свого вбивцю, який продовжував борсатися у його руках.
Раптом Мартін відчув страшний удар у потилицю, і до горла йому підкотилася нудота. Ледь не втративши свідомість і знемагаючи від болю, він поглянув назад і побачив розпливчасту фігуру знахаря, що тримав у руках велику каменюку.
— За такого сильного чоловіка, як ти, у каменоломні заплатять багато грошей, а дякуючи тобі, мені ні з ким не доведеться ділитися, — гмикнув він. — А ще тобі не завадить знати, що родичі декого з тих, кого ти сьогодні вбив, працюють у каменоломні наглядачами.
Знахар високо підняв каменюку над головою, і Мартін збагнув, що нічого не зможе вдіяти, щоб уникнути удару, запобігти полону й продажу в рабство, не зможе зробити нічого, щоб дістати листа і продовжити подорож до Парижа. Мартін лежав на чистому свіжому снігу, і в його уяві виринули образи Еймара де Війєра і Гійома де Боже, але тут на голову йому обрушився камінь і обличчя його друзів зникли у темряві, яка поглинула все довкола.
78
Лункий гуркіт грому вдарив у вуха Тес; вона сіпнулася і прокинулася, а потім поворухнулася, коливаючись між реальністю і забуттям, не в змозі збагнути, де вона є. Краплі дощу падали їй на маківку. Боліла кожна часточка її тіла; Тес почувалася так, наче по ній пробіглося стадо слонів. Повільно приходячи до тями, вона почула посвист вітру й гуркіт хвиль довкола неї, і ці звуки збентежили її. Останнім, що вона пам'ятала, була стіна води, яка збиралася поглинути її назавжди. Раптом її охопив страх, їй здалося, що вона знову в морі, посеред шторму, що її з усіх боків лупцюють хвилі, однак... щось було не так, чогось не вистачало. І тут Тес збагнула причину.
Вона вже нікуди не пливла. Вона була на суходолі.