— То як далеко звідси до форту Едварда? — спитав він. — Місце, якого ви радите нам шукати, ми покинули сьогодні вранці, прямуючи до верхньої частини озера.
— Тоді ви, певне, осліпли ще до того, як заблукали, бо дорога через волок у кілька ярдів завширшки і, як я собі гадаю, не вужча за будь-яку лондонську дорогу, хоч би й ту, що перед королівським палацом.
— Не будемо сперечатись, яка з тих доріг краща, — посміхаючись відповів Гейворд, бо ж це був він. — Досить того, що ми поклалися на індіянського провідника, котрий мав пас провести ближчою, хоч і глухою стежкою, і помилилися в ньому. Коротше кажучи, ми загубили дорогу.
— Індіянин заблукав у лісі! — мовив розвідник, недовірливо хитаючи головою. — І це коли сонце пече верхів'я дерев і річища повні водою, коли мох на кожному букові каже йому, з якого боку сяє вночі Полярна зірка! У лісі повно оленячих стежок, що ведуть до потоків та солоних джерел, — місць, що їх кожен знає. Та й гуси ще не всі відлетіли до канадських вод. Дивна річ, щоб індіянин міг заблудити між Горікеном і коліном річки! Він могок?
— Не з роду, тільки усиновлений цим плем'ям. Здається, він народився десь далі на північ. Він один з тих, кого ви звете гуронами.
— Гу! — вигукнули обоє товаришів розвідника, що досі сиділи непорушно, наче зовсім байдужі до розмови. А тепер вони жваво схопилися на ноги — видно, така сильна була несподіванка, що аж зборола їхню звичайну стриманість.
— Гурон! — повторив суворий розвідник, хитаючи головою вже з виразною недовірою. — Це злодійське плем'я, хто б там його не всиновляв. Самі боягузи та волоцюги, ось вони хто. А що ви звірилися на одного з них, то я дивуюся, чом не посіла вас ціла їх зграя!
— Це нам не загрожувало, бо форт Вільям-Генрі, мабуть же, за кілька миль від нас. До того ж ви забуваєте, що наш провідник тепер могок і служить у нашому війську як друг.
— А я вам кажу: хто народився гуроном, той гуроном і помре, — впевненим тоном повів його співбесідник. — Могок! Ні, коли, йдеться про чесність, я волію делавара чи могіканина[13]. А щодо бою — то це правда, не всі вони хочуть битись, бо ж інакше б не обабіли під своїми підступними ворогами, макуасами. Але зате коли вони вже б'ються, то любо подивитись, що за вояк з делавара чи могіканина!
— Годі про це, — нетерпляче сказав Гейворд. — Я не збираюсь обговорювати з вами вдачу цієї людини, що зовсім вам не знайома. Ви ще мені не сказали, як далеко звідси до форту Едварда.
— Це залежить від того, хто ваш провідник. А такий кінь, як у вас, може здолати добрий шмат дороги від сходу до заходу сонця.
— Я не хочу з вами товкти воду в ступі, друже, — мовив Гейворд лагіднішим тоном, стримавши свою нетерплячку. — Якщо ви скажете відстань до форту Едварда і проведете нас туди, вашу працю буде винагороджено.
— А так роблячи, звідки я знатиму, що провів до нашого форту не ворога й не шпигуна Монкалмового? Не кожен, хто по-англійському розводить, чесний підданець короля.
— Якщо ви служите при війську, — бо ви мені видаєтесь розвідником, — то повинні знати шістдесятий королівський полк.
— Шістдесятий! Небагато ви мені скажете про королівських американських стрільців такого, чого я не знав би, дарма що на мені мисливська куртка, а не червона вояцька уніформа!
— Отже, ви мусите знати прізвище майора того полку?
— Майора! — перебив мисливець, випростуючись, як людина, горда виявленою їй довірою. — Коли хто на цілий край знає майора Ефінгема, то це я.
— В тому полку багато майорів. Добродій, що ви його назвали, — найстарший, а я маю на увазі наймолодшого, того, що командує ротами залоги у Вільям-Генрі.
— Так, так, я чув, що на це місце призначено одного молодого добродія, дуже багатого, родом з півдня. Він ще замолодий на таку посаду, щоб командувати людьми, в яких голови сивина вже сріблить. Та кажуть, що він вояк знавецький і людина хоробра.
— Який він там не є, вартий чи ні своєї посади, досить того, що оце він розмовляє зараз із вами і запевно він не той ворог, якого слід стерегтись.
Розвідник у подиві приглянувся до Гейворда, а тоді, скинувши шапку, сказав — хоч не так уже самовпевнено, але ще з деяким сумнівом:
— Я чув, що сьогодні вранці один загін мав вийти з укріплення, прямуючи до берега озера.
— Ви чули правдиву звістку. Тільки я хотів обрати коротший шлях і тим поклався на того самого індіянина.
— А він ошукав вас і втік?
— Ні те, ні те, сподіваюся. В усякому разі, він не втік — він тепер на кінці нашої кавалькади.
13
Делавари називали своїх ворогів із союзу шести племен мінгами. Голландці називали їх макуасами. Французи ж дали їм прізвисько ірокезів.