— Тобто ми на острові?
— Атож. Водоспад по обидва боки від нас, а річка вгорі й унизу. Якби це був день, то варто було б труду видертись на вершечок скелі та подивитись, що тут вода нахимерила. Потік тече без ніякого ладу: часом підстрибом, часом спадаючи; там він дає скачка, тут аж вистрілює вгору; в одному місці вода біла, мов сніг, в іншому зелена, мов трава; поблизу нас вона йде в розпорошку глибокими западинами, аж земля стугонить і здригається, а далі дзюрчить і виспівує, наче струмок, витворюючи нурти й жолобини в старому каменю, мовби він не твердіший за втолочену глину, Все річище якесь поплутане. Перше річка тече спокійно, ніби заміряючись сплисти до низу, як їй і належиться, а тоді раптом дає крутий поворот, стаючи лицем до берега, буцім не має охоти покинути пущу й змішатися з солоною водою. Атож, панночко, оця, наче павутинка, тоненька тканина, що облягає вам шию, здасться грубою рибальською мережею проти тих найрозмаїтіших візерунків, що вимальовує річкова течія. Річка мовби вирвалася з рук природи й хоче все на свій лад перейнакшити. А проте, чим же це все кінчається? Коли вода, наче той упертюх, трохи погуляла на волі, рука творця збиває знов річку докупи, і за кільканадцять ярдів нижче вона собі любенько плине до моря, сповняючи свою долю, від початку світу їй призначену.
Слухачі, що їм цей невишуканий опис Глену мав додати духу, впевнивши в безпечності їхньої криївки, схильні були, проте, оцінювати незайману красу цієї місцини інакше, ніж Соколине Око. Та їм було не до розважань над чарами природи: увага слухачів звернена була до такої, хоч не менш важливої, але прозаїчнішої справи, як вечеря.
Їжа, до того ж значно урізноманітнена деякими лагоминами, що Гейворд завбачливо узяв із собою, коли полишали коней, добре підкріпила втомлених подорожан. Анкес за вечерею допомагав жінкам, роблячи різні дрібні послуги з виглядом несміливої чемності, що єдналася з гідністю. Це дуже тішило Гейворда: він-бо добре знав, наскільки таке поводження не в згоді з індіянськими звичаями, які забороняють воякам братися за хатню роботу, а тим паче прислуговувати жінкам. Але що права гостинності священні в індіян, цей невеликий відступ від вояцької гідності Не викликав нічийого зауваження вголос. Пильніший спостережник міг би завважити й те, що послуги юного войовника були не зовсім їм безсторонні. Подаючи Еліс кабаківку з свіжою водою або оленяче м'ясо на тарелі, майстерно вирізаній з твердого глеюватого дерева, він чинив це просто з належною чемністю, а коли прислуговував тим самим її сестрі, його темні очі затримувалися на гарному вимовному обличчі Кори.
Разів два-три йому довелося озватись, щоб привернути увагу тих, кому він робив послуги. Говорив Анкес по-англійському калічено й неправильно, але доволі зрозуміло. Його глибокий горловий голос надавав звукам такої ніжності та мелодійності, що сестри за кожним разом приглядалися йому з захопленим подивом. Перекинувшись так ото кількома реченнями, обидві сторони начеб нав'язали між собою певну приязнь.
Чингачгук тим часом зберігав незворушну поважність. Сидів він ближче до світла, через що часті й неспокійні погляди подорожніх краще могли відрізнити природні риси його обличчя від бойового розмалювання, яке мало нагонити страх. Впадало в очі, що батько й син дуже схожі, попри всю розбіжність у віці та життєвому досвіді. Суворі риси на обличчі старого індіянина мовби злагідніли, і натомість з'явився вираз супокійної тихої розваги. притаманний тубільному воякові, коли обставини не вимагають нагального напруження. Одначе з того, як подеколи зблискував його смаглявий вид, знати було, що досить тільки розворушити його пристрасті, і враз виявиться, що зовсім не безпідставно тіло в нього розписане на пострах ворогові.
На відміну від індіянина, жваві й верткі очі розвідника рідко коли зупинялись на місці. Він у смак собі їв і пив, але пильність і на мить його не покидала. Разів зо двадцять кабаківка або шматок м'яса, піднесений до рота, застигали в повітрі, а він повертав убік голову, наче прислухаючись до далеких підозрілих звуків. Щоразу рух цей відривав подорожніх від роздумів над теперішнім їхнім становищем, нагадуючи, яка біда приневолила їх шукати тут притулку. Але що розвідник до тих частих перерв не додавав ніяких зауважень, хвильовий неспокій подорожан швидко влягався і на часину вони знов забували про небезпеку.
— Покуштуй-но, приятелю, ось цього напою, — видобувши з-під купи листя якесь барильце, звернувся при кінці трапези розвідник до свого сусіди, що віддавав належне його кулінарському мистецтву. — Він змиє твої думки про лоша й оживить кров тобі в жилах. П'ю за нашу приязнь і сподіваюсь, що ми не матимемо серця один на одного за якийсь там шмат конячого м'яса! Як ти прозиваєшся, приятелю?