Выбрать главу

Данкен урвав мову, бо в ту саму мить, як його очі зустрілися з очима Еліс, що обернулася до нього, порушувана любов'ю до батька, — повітря знову розітнув гострий, моторошний крик і примусив юнака замовкнути. А тоді надовго запала німа тиша, тільки одне поглядало на одного, з острахом чекаючи, що крик почується ще раз. Нарешті укривало повільно відхилилося і при вході став розвідник. Неспокій виступив йому на обличчі, бо перед цією таємницею, що віщувала якусь небезпеку, могли виявитись безсилими вся його кмітливість та досвідченість.

РОЗДІЛ VII

Вони не сплять.

На скелях там їх ціла зграя,

І всі сидять.

Т. Грей, «Поет»

— Ми не можемо далі легковажити цим застереженням і сидіти в укритті, коли в лісі чути такі звуки, — мовив Соколине Око. — Панночки хай собі лишаються в печері, а ми з могіканами вийдемо чатувати на верхів'я скелі. Гадаю, що майор шістдесятого полку пристане до нас.

— Чи небезпека аж так близько? — спитала Кора.

— Про це знає тільки той, хто видає ті дивні звуки людям на осторогу. Я взяв би гріх на душу, коли б залишився в печері, чуючи таке застереження! Навіть той легкодух, що збуває дні свої у співах, розбурханий цим криком і каже, що «ладен кинутися в бій». Якби це тільки бій, то воно б річ зрозуміла її нам до спромоги; але я чував, що такі вигуки поміж небом і землею означають зовсім інший різновид війни!

— Якщо ці наші страхи походять від явищ надприродних, то нам нічого непокоїтись, друже, — спокійно мовила Кора. — Чи ви певні, що наші вороги не винайшли якогось нового й підступнішого способу вразити нас жахом, аби полегшити собі перемогу?

— Панночко, — повагом відповів їй розвідник, — тридцять років прислухаюсь я до лісових звуків, як людина, чиє Життя й смерть залежать від справності її слуху. Мене не ошукає ані скиглення пантери, ані посвист дрозда, а чи якісь вигадки диявольських мінгів. Я чув, як ліс скімлить, наче людина в нещасті, не раз я чував, як вітер виграє гіллям густих дерев; я чув, як блискавка креше повітря, наче вогняний стовп, і сипле довкруг іскри й полум'я. І завше при тому я думав, що чую лишень забави того, хто все це створив. Але від чого цей крик, що тільки-но почувся, ми не можемо сказати, ані могікани, ані я, чоловік без краплини чужої крові в жилах. Гадаємо, одначе, що це знак нам на добро.

— Дивна річ! — мовив Гейворд, беручи свої пістолети з того місця, де поклав їх на ніч. — Та чи це знак миру, чи клич до війни, знехтувати ним не можна. Ходіть, друже, наперед; я йду за вами.

Після важкого повітря печери прохолодні живлющі повіви од водоспаду всіх побадьорили. Свіжий вечірній вітер над річкою, здавалося, виповнював водоспадовим ревом найдальші закутини печер, звідки той рев повертався розміреним важким гулом, що звучав як відгомін грому з-поза далеких гір. Зійшов уже місяць, виблискуючи своїм світлом на воді, але те місце, де стояв Соколине Око з товаришами, ще лежало в глибокій тіні. За винятком клекоту води та подеколи рвучких подувів вітру, все навколо дихало таким спокоєм, що його лише ніч і безлюддя можуть породити. Марно подорожани вдивлялися в протилежний берег, шукаючи там ознак життя, що допомогли б з'ясувати походження того проразливого крику. Їхні пильні й тривожні погляди не могли прозирнути оманливого світла місяця або ж бачили самі голі скелі та стрункі й непорушні дерева.

— Тільки темрява й тиша чарівного вечора, — прошепотів Данкен. — Як би ми, Коро, за інших обставин милувалися цим вечором, цією незрівнянною самотністю! Уявіть собі, наче ви в безпеці, і те, що зараз нагонить на вас жах, стане тоді джерелом радості…

— Слухайте! — урвала його Еліс.

Попередження було зайве. Ще раз той самий крик почувся так, наче з глибин річки; вирвавшися з вузької ущелини, він розкотився лісом і завмер поволі вдалині.

— Може хто-небудь пояснити, що це за крик? — спитав Соколине Око, коли стихла остання луна в лісі. — Якщо так, нехай скаже. А я гадаю, цей крик не має нічого земного.

— Я можу все це з'ясувати, — мовив Данкен. — Мені цей крик добре знайомий, бо я часто його чув на полі бою. Так кричить кінь у хвилину смертельної муки, здебільшого з болю, але часом і з переляку. Мій кінь або став здобиччю хижаків, або він бачить небезпеку й не може її уникнути. Цей звук міг ошукати мене в печері, але тут, просто неба, я цілком у ньому певен.

Розвідник та індіяни слухали це просте пояснення з цікавістю людей, що засвоюють нові погляди, натомість відкидаючи старі та хибні. Обидва індіяни вимовили своє звичайне виразисте «гу!», як тільки збагнули Гейвордову мову; розвідник же, подумавши хвильку, відказав: