Данкен хутко повернувся в бік, куди показував розвідників погляд, і в поведінці індіян прочитав ствердження своїх найгірших побоювань. Чингачгук, що з поважним виглядом сидів на іншому прискалку, відклав ножа й томагавка і, вийнявши з волосся орлине перо, погладжував пасемко на тімені, чи не лаштуючи себе до останнього й відразливого обряду скальпування. Обличчя йому було спокійне й задумане, а войовничий запал у темних блискучих очах поволі змінювався на вираз умиротвореності, що більш відповідала його прийдешній долі.
— Наше становище не може бути таке безнадійне! — скрикнув Данкен. — Можливо, допомога вже зовсім близько. І ворогів не видно. Вони знеохотились боротьбою, бо ж такий великий ризик — і така мала здобич!
— Може, мине хвилина, а може, й година, поки ці скритні гадюки опадуть нас. А може, вони вже й зараз чують нашу мову — то згідно з їхньою природою — безгучно причаїтися, — сказав Соколине Око. — Але що прийдуть вони, то безпремінно, і не залишать нам жодної надії на порятунок. Чингачгуку, — він перейшов на делаварську, — брате мій, ми разом билися в останньому бою, і макуаси тішитимуться смертю наймудрішого з могікан, а також і білого, що його очі вночі бачили як і вдень і могли прозирати хмари так само легко, як і випари над джерелом.
— Нехай жінки мінгів оплакують своїх загиблих! — відказав гордовито індіянин, не зрушуючи поважної постави. — Великий Змій могіканський скрутив свої кільця в їхніх вігвамах і отруїв їхню перемогу плачем посиротілих дітей. Відтоді як сніги розтанули, одинадцять їхніх вояків полягло далеко від могил своїх предків, і ніхто не скаже, де знайти їхні тіла, коли язик Чингачгуків змовкне. Нехай видобудуть найгостріші ножі, нехай вимахують найшвидшими томагавками, в руках у них найзапекліший їхній ворог! Анкесе, остання паросте шляхетного дерева, гукни-но тим боягузам поспішитись, а то їхні серця розквасяться і самі вони побабіють!
— Вони серед риби шукають своїх забитих! — відповів низьким приємним голосом молодий ватаг. — Гурони плинуть річкою обік слизуватих вугрів. Вони спадають з дубів, як достиглі жолуді. А делавари сміються!
— Атож, атож, — пробурмотів розвідник, пильно прислухаючись до цього несподіваного в могікан спалаху красномовства. — Розважили собі індіянські душі й невдовзі накличуть макуасів покінчити з ними швидше. Щодо мене, білого чистої крові, то я й померти мушу, як личить білому: без глузування на устах і без гіркоти на серці!
— А навіщо взагалі помирати? — озвалася Кора, відходячи від скелі, де вона стояля прикута цілком зрозумілим жахом. — Стежка цільна на обидва боки. Втікайте до лісу й благайте бога, щоб урятував вас. Ідіть, мужні люди, ми вже й так багато вам завдячуємо. Чого ж би ви мали ще й гинути разом з нами?
— Погано ви, панночко, знаєте вдачу ірокезів, коли гадаєте, що вони лишили вільною хоч одну стежку до лісу! — відповів Соколине Око, але одразу ж і додав простодушно — Хоча правда, що течія могла б нас хутко випровадити поза їхні кулі та голоси.
— Тоді спробуйте річкою. Навіщо баритись, тільки щоб більше мав жертв безжальний ворог?
— Навіщо! — повторив розвідник, гордовито розглядаючись. — А на те, що ліпше людині померти в мирі з собою, аніж жити з нечистим сумлінням! Що відповіли б ми Манро, коли б він спитав, де та як покинули ми його дітей?
— Ідіть до нього й скажіть, що ви покинули їх, аби прискорити їм допомогу, — відповіла Кора і в благородному запалі підійшла ближче до розвідника. — Скажіть, що гурони ведуть їх у північні хащі і що порятувати їх можна, лиш діючи обачливо й швидко. А коли так господь розважить, що допомога прийде запізно, — вела Кора далі, притишуючи звільна голос, аж ніби їй віддих тамувало, — передайте йому слова любові й благословення, останні молитви його дочок.
Суворе, в негодах загартоване обличчя розвідника ворухнулось на її мову, а коли Кора скінчила, він сперся підборіддям на руку, глибоко роздумуючи над тим, що почув.
— Її слова слушні! — нарешті вихопилося з його стиснутих тремтячих уст. — Чингачгуку, Анкесе! Чули ви мову чорноокої жінки?
Він заговорив по-делаварському до своїх товаришів, і його слова, спокійні й розважливі, звучали рішуче. Старший могіканин слухав його дуже уважно й ніби обмірковував кожну почуту думку. Хвилину повагавшись, він згідливо махнув рукою і з характерним індіянським притиском сказав англійською мовою: «Добре». Тоді, засунувши за пояс ножа й томагавка, Чингачгук мовчки рушив до крайчика скелі, найменше видного з берега. Тут він зупинився на мить, багатозначно повів рукою на ліс у долині, сказав кілька слів рідною мовою, наче визначаючи свою майбутню дорогу, і ступив у воду, яка одразу ж і сховала його з очей обложених.