— А ризик? Зрештою, хто звів тебе з Єдиневським! Хто започаткував усю комбінацію!
— Згоден, ти, Жоро, й батьківщина не забуде тебе!
— Совдепія?
— Ми, Жоро, робимо все, аби ця Совдепія згинула. І наш внесок неоціненний…
— Гаразд, — сказав Швайковський, — я піду на кладовище й візьму черговий пакет. Але ти одержиш його лише тоді, коли заплатиш.
— Соромно бути таким меркантильним… — сказав Яковлєв, проте не дуже впевнено.
— Гроші на бочку! — вигукнув Жора.
— Добре, — погодився Яковлєв, вирішивши, що Жорині претензії справедливі і якусь дещицю йому варто виділити.
Він повертався через зал, відчуваючи обтяжливість пакета в кишені, і дивно, але саме цей тягар знову приніс йому душевну рівновагу. Сам пошукав очима Наталин столик, вони ще сиділи, розмовляли й нічого не помічали довкола, на столику стояла пляшка вина й тістечка, і Яковлєв не без задоволення подумав, що він у всьому обійшов цього колишнього полковника…
Побачивши у ресторані Яковлєва, Яновський засмутився. Щоправда, спочатку він не впізнав Олексу — просто самовпевнений молодик, що прошкував поміж столиків із справжньою красунею, когось нагадав йому. Й тільки зустрівшись з Яковлєвим очима, Олег Данилович переконався: Олекса Яковлєв. І одразу збагнув, чому не впізнав його першої ж миті. Тоді, в парку, Яковлєв виступав у зовсім іншій ролі, він був прохачем, агресивним і непримиренним, та все ж прохачем, відчував себе приниженим і обійденим, а тепер, у гарно пошитому костюмі, поруч звабливої жінки, аж випромінював пиху й зверхність — і це зовсім змінило його.
Олег Данилович саме розповідав Наталі смішну історію: у них у гаражі прижилася приблудна чорна сучка, яку шофери чомусь охрестили Кляксою, а тепер Клякса привела п’ятеро цуценят, і жодного чорного. Вона влаштувалася у закутку під металобрухтом і нікого не підпускає туди, проте цуценята дорослішають і нахабнішають, одному з них сподобався саме Олег Данилович, і він не відстає від нього, поки не одержить ласого шматочка.
— Забери його додому, — легковажно запропонувала Наталя.
Олег Данилович уявив, як зустріне нового пожильця Серафима Володимирівна, й не погодився. Він узагалі рідко коли не погоджувався з Наталею, та цього разу почав доводити безглуздість такого вчинку, підвів очі й знову побачив Яковлєва. Видно, Наталя прочитала на його обличчі збентеження, бо запитала:
— Знайомий?
— Мій — відносно. Олекса Яковлєв.
— А-а… Йому подобаються ресторани. — Наталя навіть не поворухнулася, сиділа, спершись підборіддям на сплетені пальці.
— З ним вродлива жінка… — вихопилося в Олега Даниловича.
Але Наталя сприйняла це повідомлення байдуже:
— Олекса водився тільки з вродливими.
— Смак у нього непоганий, — схвалив Олег Данилович. Лише тепер Наталя озирнулася.
— Вона справді вродлива, — сказала. — Ефектна жінка і вміє подати себе.
— Найвродливіша все ж ти, — переконливо мовив Олег Данилович, — бо вродливішої взагалі не може бути.
— Лестун…
Олег Данилович палив у келихи густої і справді смачної (“ще з довоєнних запасів”, як рекламували її в “Континенталі”) мадери.
Сьогодні вони вирішили пошикувати. Пляшка мадери, кава й півдюжини тістечок значною мірою підірвали їхній бюджет, та все ж Олег Данилович зважився на це: вчора у губвиконкомі оголосили наказ за підписом голови, в якому було сказано, що “завідуючому гаражем тов. Яновському Олегу Даниловичу оголошується подяка з врученням грошової премії”. Премії Олег Данилович, правда, ще не одержав, та, передбачаючи майбутні блага, запропонував податися до самого “Континенталю”. Наталя, сміючись, заявила, що він, хоч і скромний радянський службовець, все ж не може позбутися полковницьких звичок. Однак Олег Данилович досить аргументовано довів їй: що-що, а такий досвід пролетаріат опановує швидко — аби були гроші… Та й взагалі, хіба ресторани лише для непманів?
Наталя довго, на думку Олега Даниловича, надто довго вирішувала, що їй одягнути. Для нього це не становило жодних проблем, бо мав лише один вихідний костюм і три сорочки, краваток, правда, було кілька, але знав, що Наталі подобається бордова у білі горошки — її і пов’язав.
А Наталя витягнула дві сукні, потім повісила їх назад до шафи й приміряла білу шовкову кофту й темно-синю спідницю.
Олег Данилович заплескав у долоні й заявив, що біла кофта їй личить найбільше, а Наталя тільки зиркнула на нього відчужено — виявилось, до темно-синьої спідниці нема туфель. Зрештою, зупинилися на сірій з якимись химерними квітами сукні, до неї пасувала низка штучних перлів — це й вирішило справу. От і зараз Наталя перебирала на грудях, як чотки, перлини в намисті, а Олег Данилович милувався її акуратно підстриженими та випещеними нігтями. Свої руки він ховав: хоч сьогодні після роботи й мив щіткою, все ж довести нігті до ідеального стану не зміг.