Перехожі зупинялися й дивилися на Фросю здивовано, але вона не звертала на них уваги — серце, здавалося, вистрибне з грудей, та все ж бігла…
Червоноармієць на воротах перепинив Фросі шлях, та вона зчинила галас, пробувала навіть вхопитися за гвинтівку. На дворі перед казармою почули їх, і до воріт підбіг літній сивий чоловік у гімнастерці з синіми “разговорами”.
— Товаришу комісаре, — вигукнув вартовий, підштовхнувши до нього Фросю. — Якась навіжена, вимагас найстаршого командира й каже, що вона дружина комполку!..
Сивий відсторонив червоноармійця.
— Що сталося, Фросю?
Тепер Фрося впізнала його: Сергій познайомив їх у клубі, назвавши комісаром полку Яремчуком.
— Біда! — видихнула Фрося і люто відштовхнула вартового. — Біда, кажу, й треба рятувати!..
— Кого? — не збагнув Яремчук.
— Я ж кажу: засідка, і Сергій повів ескадрон… Бандитська засідка за Іванополем, і ескадрон потрапить до неї…
— Чекай, Фросю, їх же повів твій батько, бандити на хуторі Боричі, твій батько побачив їх і сам зголосився показати шлях до хутора.
— Він повів ескадрон у засідку, — вигукнула Фрося, — треба наздогнати їх і попередити…
Комісар зиркнув на годинник.
— Тридцять шість хвилин, — похитав головою, — багатенько… Чого стоїш? — раптом закричав на вартового. — Не чуєш? Коня мені, швидше!
— І мені, — наказала Фрося, — і мені коня, бо я поскачу також!
— Сідлати двох коней, — ствердив комісар, та, коли вже вартовий побіг, схаменувся: — Навіщо тобі? До Іванополя тридцять верст, коней заганятимемо, чи витримаєш?
— Я все витримаю, — одказала Фрося. — Мусимо наздогнати.
Зненацька пригадала, як бігла колись в хуртовину викупляти Якубовича, як просила сили у старезного дуба — була дурним дівчиськом, а може, таким і лишилася?
— Як же? — нарешті почула комісарове запитання. — Аджеж твій батько…
— Ненавидить він Сергія, — одповіла Фрося з гіркотою. — Усіх нас ненавидить… — Затнулася, адже вперше відмежувалася не лише від батька, а від усього дотеперішнього життя.
Комісар уважно подивився на Фросю.
— І ти знала це?
Фрося не відповіла й, на щастя, не треба було відповідати, бо з конюшні вискочив вартовий верхи на гнідому сильному коні, він вів за повід білого жеребчика, і Фрося подумала: шкода заганяти таку красиву тварину. Проте цілий ескадрон може полягти під кулями, а вона шкодує коня…
Яремчук одразу пустив свого гнідого наметом, озирнувся на Фросю й тільки схвально примружив очі — що не кажи, а сільську дівку завжди відрізниш від міської панянки: он як пригнулася до шиї жеребчика й міцно стиснула коліньми боки коня.
Вони розлякали курей на бердичівській околиці й вискочили на Іванопольський шлях. Фрося погладила білого жеребчика по шиї, той скосив на неї чорне розумне око, видно, зрозумів, чого хоче від нього вершниця, і наздогнав вищого й сильнішого гнідого. Тепер коні скакали голова в голову, летіли, розриваючи грудьми ще тепле вересневе повітря, а Фрося все думала: невже не встигнемо? І наче відповідаючи їй, комісар мовив голосно, аби почула крізь гупання копит:
— Сорок хвилин… Ми вирушили через сорок хвилин після того, як ескадрон полишив казарми. Але він просувається риссю — повинні наздогнати…
Однак вони проскакали, нещадно підганяючи коней, з годину, попереду вже з’явилися хати Іванополя, та ескадрону все не було. Фросин жеребчик зовсім захекався, а гнідий вкрився милом, коли нарешті увірвалися на сільську вулицю. Вона була зрита кінськими копитами, а попідтинню гралися хлопчаки. Яремчук притримав гнідого.
— Коли?.. — запитав хрипко. — Коли через село пройшли червоноармійці?
Хлопчик у коротких штанцях махнув рукою вздовж вулиці.
— А щойно, — відповів. — Багато їх…
— Щойно! — комісар огрів коня батогом, гнідий ледь не заточився, але з останніх сил пішов чвалом. Фросин жеребчик перейшов на рись, та вона люто копнула його в боки п’ятами, мабуть, слід було хвиськати батогом, але не мала, пнула жеребчика ще раз, і він поскакав нехотя, видно, з останніх сил.
За селом побачили куряву, й комісар ще оперезав жеребця батогом. Версти за дві починався ліс, Яремчук озирнувся на Фросю й показав на нього, певно, він хотів сказати, що засідка там, бо відразу за селом обабіч дороги тягнулися тільки голі прибрані поля — тут не сховалася б навіть кішка.
Ескадрон швидко наближався до лісу, й тоді Яремчук витягнув наган і вистрілив у небо. Комісара почули — ескадрон зупинився, тепер до нього лишалося всього двісті кроків, білий жеребчик, відчувши своїх, випередив гнідого, Фрося побачила обличчя червоноармійців, жеребчик ледь не наштовхнувся на задніх коней, зупинився, важко дихаючи, і Фрося закричала пронизливо: