І Мальцев повернув до виходу з кладовища.
Тут стояло кілька “ваньок”, і Мальцев вирішив витратитися на візника: наказав їхати на Єлизаветинську.
Горожанин вислухав дещо плутану Василеву розповідь і спокійнісінько розірвав конверт, пояснивши:
— Звичайний, такий ми й у себе знайдемо…
Висипав на стіл кілька золотих п’ятірок, дістав клаптик паперу, розгладив долонею і прочитав уголос:
“С.П. Радий повідомити Вам, що наші друзі лишилися вельми задоволені Вашими паперами. Надсилаю те, що одержав персонально для Вас. Канал зв’язку працює успішно, друзі просять подвоїти зусилля. Інформація, яка є у Вашому розпорядженні, дуже цінна, й наш друг Ш. тепер двічі на тиждень забиратиме її — по понеділках і четвергах. Дуже важливо одержати дані про дислокацію порохових погребів та складів вибухівки. Сподіваюсь, що платня відповідатиме змістові інформації. З пошаною. Ваш Я.”.
— Вісім золотих п’ятірок, — підрахував гроші Мальцев. — Не так уже й погано. Я одержую…
— Натякаєш, що Радянська влада недооцінює твої здібності? — запитав Горожанин. Видобув зі столу конверт, зсипав туди золото, поклав записку й заклеїв. — Бери, товаришу Мальцев, і їдь разом з Осьмушком на Байкове. Чергувати до двадцять другої години, тоді вас змінять. Шпигуна взяти живим, ясно?
— Візьмемо, товаришу Горожанин, — пообіцяв Мальцев упевнено, — аби тільки з’явився!
34
Олег Данилович повернувся на бік, обійняв Наталю за плече, поцілував у потилицю.
— Не спиш? — запитав.
— Не сплю. А ти чого?
Олег Данилович нерішуче прошепотів:
— Так…
— Кажи вже.
— Не хотів, — чесно визнав Олег Данилович, — та доведеться.
Він притиснувся щокою до теплого Наталчиного плеча й розповів про виклик до ДПУ, про чай з Серафимою Володимирівною і Бертою Абрамівною.
Наталя помовчала, зітхнула й поцікавилася:
— А чому ж мене не розпитував? Я знаю про Олексу більше, ніж вони.
— Не наважився.
— Отож, — осудливо сказала Наталя, — мене посоромився.
Олег Данилович відсунувся від жінки, відчувши її осуд, заклав руки під голову, помовчав.
— Така справа, — зробив спробу виправдатися, — йдеться про зраду й шпигунство…
— Так, і все ж уся ця історія погано пахне…
— Ти засуджуєш мене?
— Хочеш, щоб виправдала?
— Важко?
— Мені — ні…
— Бо кохаєш? І готова простити все?
— Готова.
— Гадаєш, учинив негарно? Фактично доніс…
— Ну що ти… Не картай себе.
— Усе так складно… — поскаржився Олег Данилович. — А може, ти сам усе ускладнюєш?
— Сумління… Як жити без сумління? Тепер багато хто навчився цього, і жити їм, певно, легше.
— Ти вчинив так, як підказувало сумління.
— А тепер воно мучить мене. Бо віддав на поталу людину…
— Сам казав: Олекса шпигун і зрадник…
— І все ж було б краще, якби обійшлися без мене.
Наталя подумала й сказала:
— Правда на твоєму боці. — Помовчала й додала: — Але ж у кожного своя правда. Білі розстрілювали червоних заради своєї правди, а червоні білих також в ім’я своєї.
— Але ж є загальнолюдські ідеали й загальнолюдська правда!
— А скажи мені, — запитала Наталя по паузі, — заради цієї загальнолюдської правди зміг би ти вбити людину? Навіть знаючи, що вона — запеклий ворог?
— У бою — так, — подумавши, відповів Олег Данилович.
— А розстріляти?
— Ні.
— От бачиш, — переможно вигукнула Наталя, — коли рубали голову Карлу Першому, кат, мабуть, був упевнений, що робить справедливу справу, але підводився на ешафот у машкарі, бо, ненавидячи своїх гнобителів, народ зневажає й катів.
— Ми залізли в хащі, з яких не просто вилізти.
— Навіть неможливо.
— Люди такі різні, — безнадійно сказав Олег Данилович, — у нас в гаражі є комірниця Дороговказ, я казав тобі про неї, так от, лиш за то, що я колишній полковник, вона, певно, власноручно розстріляла б мене.
— Помиляєшся, — заперечила Наталя, — вона б знищила тебе не за твої колишні погони, вона б розстрілювала всіх, кому заздрить, а заздрить вона півсвітові.
— Гадаєш, саме з таких виходять кати?
— З кого ж іще?
— Наше щастя, що таких людей мало. І в міру того, як суспільство вдосконалюватиметься й розумнішатиме, їх ставатиме все менше й менше.