Йона Янкелевич знову витягнув згарду із скрині, підважив її на руці.
— Ой-вей, — вигукнув раптом зовсім по-єврейському, — і що та Совпедія наробила? Усе міг уявити, але щоб від золота відмовлялися!..
— Не міряйте всіх своєю міркою.
— Хочеш сказати — єврейською? — це образився Йона Янкелевич. — Проте це не так уже й погано: єврейською. Бо справжній єврей завжди знає ціну золоту, отак, як я. Бо є євреї, а є й жиди. Це я точно тобі кажу, й жидів зараз, на жаль, значно більше. От у нашому Бердичеві довкруж, куди не глянь, жидівська босота: кравці, шевці, бляхарі, мулярі, кого тільки нема, усі метушаться, усі хочуть їсти, дітей понароджували, а прогодувати не можуть — тьху… Вони того золота й не бачили, та й не побачать. А справжній єврей копійку до копійки складає — уже й червінець, а з золотого червінця усе й починається. Хто може з одного червінця зробити два, той уже не жид, а єврей, і хвала йому та слава. То не береш? — підніс полотняний згорток до самісінького Фросиного носа.
— Ні… — Фросі захотілося заплакати.
— Й не треба! — Гольдройз недбало кинув згорток у шухлядку. Кришка скрині впала, Йона Янкелевич важко підняв скриню і поніс її до дверей.
36
Грунтенко покликав до себе Чмеля, замкнув двері, сів сам, вказав Микиті на лавку під стіною й мовив:
— Я покликав тебе, бо знаю: маєш кебету в голові й можеш тверезо оцінити ситуацію.
Чміль про всяк випадок нерозуміюче покліпав очима й віддано втупився в Грунтенка.
— Слухаю вас, Володимире Антоновичу.
— Це я тебе слухаю, Микито. Як думаєш учинити?
Чміль знову покліпав очима, розмірковуючи. Недаремно кажуть: слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш. Краще мовчати, хай балакає начальство, на те воно й начальство, аби говорити й давати вказівки, а наше діло теляче — виконувати.
— Не розумію вас, пане отамане, — мовив. — Що вчинити? Бо ми — як усі. Що накажуть пани отамани, те й вчинимо.
У загоні Грунтенка, як і Длугопольського, також величали отаманом, підкреслюючи повагу до нього, а також враховуючи реальний стан справ.
— Добре, Микито, — сказав Грунтенко, — розмова в нас має бути відвертою, бо потребую помічника, а на тебе можна покластися.
— Можна, — ствердив Чміль і посміхнувся сонячно, — а ви за мною, пане отамане, будете як за кам’яною стіною.
— Як ти оцінюєш наше тутешнє становище?
— Тобто загону?
— Звичайно.
— Непогано. Оце завтра підемо на Коростень, там з’єднаємось з іншими, піднімемо повстання, і червоним більшовичкам одна дорога — геть з України!
— Правильно кажеш, — схвалив Володимир Антонович, — як на мітингу. Душа не нарадується.
— Бо так воно і є! — вигукнув Чміль.
— Брешеш, Микито, і сам знаєш це.
— Їй-бо… — Чміль підніс руку, щоб перехреститися, та Грунтенко зупинив його:
— Скоро нам кінець, Микито. Що наша сотня? Краплина в морі, й наші наскоки для совдепів як комарині укуси.
— Але ж об’єднаємось… — спробував заперечити Чміль.
— Ну, об’єднаємось… У Петрика дві сотні… А скільки нас було, коли з генерал-хорунжим кордон переходили? У кілька разів більше, й то червоні як пошматували нас…
— Клятий Котовський!
— Не Котовський, то інший знайдеться на нашу голову.
— Не розумію вас, пане отамане, то чого ж ви самі?..
— Про це й розмова, Микито. Кожен у нашому становищі має подбати насамперед про себе, чи не так?
— Однак ви зовсім недавно дуже гарно казали про вільну Україну й національне зрушення… — зауважив Чміль не без єхидства.
— Усі ми колись щось кажемо, — туманно пояснив Грунтенко. — Одне кажемо, інше думаємо, ще інше робимо.
— Геть вірно, — ствердив Микита, бо сам додержувався саме такої точки зору.
— А якщо ти згоден, то слухай уважно. Тут на нас чекає куля, в кращому разі, знову десь сховаємося, блукатимемо по лісах, мов вовки. Треба нам, Микито, знову кордон переходити.
— До поляків вертатися? Вважаєте, вони нас чекають?
— Не чекають, — кивнув Володимир Антонович. — Узагалі, ніхто нікого й ніколи не чекає. А всі незвані гості — гірше татарина, чув таке?
— Начувся й на власній шкурі переконався.
— А багаті гості?
— То інша справа… — пожвавішав Чміль, вгадуючи, куди саме поверне зараз Грунтенко.
— Ти, Микито, не такий уже й бідний, — раптом мовив Грунтенко зовсім не те, чого хотілося Чмелеві. — У одного Тимченка десять червінців узяв, але ж не лише вони?..
— Що ті нещасні червінці, — зробив пісне обличчя Чміль. — Тьху, а не гроші, одне нещастя… А більше не маю нічого… — перехрестився, сам вірячи мовленому, хоч мав ще золото й піввоза награбованих речей. Проте куди з цим возом дінешся, не пхатимешся ж з ним через кордон…