— То більше, Микито, — удав, що повірив, Володимир Антонович. — Ти про себе не подбаєш — ніхто не подбає: кожен коваль свого щастя.
— Мудро кажете.
— А якщо згоден, то слухай. Зараз я поставлю тебе на варту біля казни. — Так називалася в загоні міцна, оббита залізними смугами скриня, де зберігалися гроші, коштовності та найважливіші документи. — Опівночі винесемо казну, на бричку її — і шукай вітру в полі.
Чміль заперечив:
— Бричку з села патрулі не випустять.
— Беру на себе.
— Тоді згоден. Але ж пан отаман Длугопольський в сусідній кімнаті сплять і можуть прокинутися…
— Не знаєш, як учинити?
— Пана отамана? — злякався Чміль.
— Відтоді сам собі отаманом станеш.
— Й те правильно.
— Постав зараз бричку в мене на подвір’ї, — наказав Грунтенко, — і двійко добрих коней. Уранці маємо бути далеко, щоб отаман Длугопольський не наздогнав. Але йому не до казни буде, його під Чоповичами чекають, а шлях туди не такий уже й короткий та безпечний.
— А гарно ви все це вигадали! — непідробне захоплення відчувалося у Чмелевому голосі.
— Голову на плечах слід мати, а не макітру.
— Але ж, Володимире Антоновичу, — довірчо сказав Чміль, — на бричці далеко не заїдеш. Бричка у всіх викликатиме підозру й різні запитання. На таких бричках тепер совдепівське начальство їздить, а нам в очі впадати зовсім не з руки…
— Чого ж я беру тебе з собою, Микито, — з задоволенням вигукнув Грунтенко, — бо саме голову, а не чавун маєш! Правильно кажеш, і в першому ж селі підводу купимо, вдвічі заплатимо, а купимо.
— На бричку будь-якого воза виміняємо.
— Не будь зажерливим, Микито, — обірвав Чмеля Грунтенко. — Зажерливість також шкодить. Не бричку маємо, а тачанку, і всякий, у кого очі є, це побачить. А нам зайві розмови ні до чого.
— Точно, ні до чого.
— Тачанку десь у лісі кинемо. Хтось знайде — дякуватиме.
— Мені його дяка…
— До одного місця? Правильно міркуєш, Микито, й мати з тобою справу одне задоволення…
Коли почало сутеніти, Чміль пригнав на Грунтенкове подвір’я тачанку, запряжену сильними й вгодованими кіньми.
“На таких, — міркував, — ми навіть оту чортопхайку, яка автомобілем зветься, обженемо, та й гасу не треба, коням вівса чи сіна дати — вік бігтимуть…”
Володимир Антонович глянув на коней і лишився задоволений. Завітав до Длугопольського.
— Останній вечір у цих краях, — мовив роздумливо, навіть із жалем. — Погуляли…
— Літо зовсім непомітно минуло, — сказав Длугопольський. — І недаремно.
— Недаремно, це точно, — згодився Грунтенко. — Ллє все у нас попереду.
— Пан або пропав.
— Пропасти не маємо права: народ на нас дивиться.
— І сподівається на нас! — підхопив Длугопольський щиро. — Ми — остання надія! Як там буде з Петриком?
— Я вірю в успіх.
— І я також. Проси в отця Михайла відслужити молебень, востаннє повечеряємо в Трощі — і в дорогу.
— В дорогу… — повторив Грунтенко роздумливо. — Я вже бричку в подвір’я поставив, — сказав навмисно, аби якась підозра не зародилася в Длугопольського. — До речі, сьогодні треба виставити навколо села посилену охорону.
— Я вже наказав Вовкові.
— А біля скрині постав Чмеля. Надійна людина, я йому вірю, як самому собі.
— Кому ж іще?
— За вечерею довго не засиджуватимемося.
— Виспатися не завадить, — потягнувся Длугопольський. — Завтра важкий день.
“У мене ще важчий”, — подумав Грунтенко.
Вони розійшлися після вечері. Надворі сіявся нудний дощ. Спочатку Володимир Антонович засмутився — дорога під дощем не віщувала нічого приємного, — та потім вирішив: усе, що не робиться, на краще. Дощ змиє їхні сліди, га й взагалі, у негідь люди переважно сидять по хатах — менше народу на дорогах, менше цікавих очей довкола, а це їм тільки на користь.
Володимир Антонович особисто запріг бричку, поклав до потаємного закуту під сидінням саквояж та клунок з продуктами. Більше нічого не брав: коштовності та ще теплу свитку — усе ж осінь, й свитка ніколи не завадить. Крім того, у свитці він такий собі звичайний селянин, та й документ має на ім’я Захара Петровича Гаркавенка, селянина з Полонського повіту.
Грунтенко ще раз усе перевірив: папери в порядку, саквояж захований, наган у кишені. Насунув кашкета на чоло, грюкнув об землю підбором міцного ялового чобота й вивів запряжку з подвір’я.