Костянтин усівся поруч на лавочці, обтер спітніле чоло зіжмаканим носовичком і запитав:
— Давно чекаєш?
Микола Прокопович дістав із жилетної кишеньки срібного швейцарською годинника, клацнув кришкою. Хотів сказати, що Костя спізнився на дев’ять хвилин, і прочитати невеличку лекцію про пунктуальність, яка є ввічливістю королів, але брат надто добре знав його і випередив, пояснивши:
— Тобі добре — від Тарасівської кілька хвилин пішки, а я мало не півгодини чекав трамвая, спробуй не запізнитися!
Микола Прокопович вже хотів був зауважити, що в таких випадках беруть візника, та вчасно схаменувся: при скромній зарплатні службовця губстатбюро не дуже розвернешся — навіть йому, професору інституту народного господарства, сутужненько, а в Кості ще молода жінка, яку треба одягати…
— Вчора я одержав твою записку, — мовив примирливо, — і, як бачиш, з’явився для розмови.
Останнім часом вони спілкувалися рідко: у кожного свої справи, до того ж, Марія Данилівна не дуже симпатизувала Костиній Наді, вважаючи її трохи вульгарною. У глибині душі Микола Прокопович не погоджувався з жінкою — справді, Надя одягається виклично, оголюючи те, що з пуританського погляду Марії Данилівни слід приховувати, але хто сказав, що цей погляд єдино правильний? Бо Наді справді є що демонструвати, й сам Микола Прокопович не раз задивлявся на її вміло підкреслені жіночі достоїнства.
Костянтин Прокопович огледівся і повідомив притишено:
— Цікаві новини, Миколо. І потребують обговорення.
Микола Прокопович провів ціпком по піску пряму лінію.
— Черговий заклик більшовицьких лідерів? — промимрив зневажливо. — Наслухалися!
— Я б не турбував тебе заради цього… — Костя скинув піджак і сперся на спинку лавочки. — Справа в тому, що до Києва приїхав Вакар.
— Микола Платонович?
— Власною персоною. Твій колишній колега по партії.
— Наскільки мені відомо, Вакар у Парижі.
— Існують залізниці та інші шляхи сполучення.
— Невже це справді можливо? Із самого Парижа до нашого ведмежого барлогу!
— Ідеї! — повчально мовив Костянтин Прокопович. — Ідеї рухають світ. Завдяки ним і прибув до Києва Вакар.
— Проте існують кордони, прикордонники, чекісти…
— Не будь таким наївним. Я сам перетинав кордон з фальшивим паспортом.
— Мабуть, ти маєш рацію. І як тебе знайшов Вакар? Чого він хоче?
— Прагне того, що й ми: повалення більшовицької диктатури. Заради пустопорожньої балаканини навряд чи приїхав би з Парижа.
— Так, так… Звичайно, в Миколи Платоновича світла голова, до того ж я чув, що він брав участь у створенні за кордоном якоїсь антисовдепівської організації.
— Усі емігрантські організації не визнають більшовиків, — ствердив Костянтин Прокопович. — Та й не тільки емігрантські. Вакар вийшов на мене через Чебакова.
— Що за один?
— Невже не знаєш? Колишній царський товариш прокурора. Давав санкцію на мій арешт.
— Давні знайомі? — Іронічно посміхнувся Микола Прокопович. — І ти не затаїв зла на нього?
— Як і він на мене. Керенський призначив Чебакова прокурором Київської судової палати, а втім, ти міг і не знати його — для тебе Чебаков був тоді дрібнотою. Тепер радслужбовець: десь у губернському бюро по денаціоналізації майна.
— Більшовики пішли на денаціоналізацію? — щиро здивувався Микола Прокопович. — Світ перевернувся!
— Але ж виключно дрібного майна, — уточнив Костянтин. — У зв’язку з непом. І на цьому можна добре погріти руки. У Чебакова нюх, завжди знав, що й де погано лежить.
— Колись він добряче залив тобі сала за шкуру? — Пильно зиркнув на Костю брат.
— Було, та загуло, — відповів той безжурно. — Коротше, Вакар запропонував Чебакову зібрати кілька надійних осіб — приїхав з якимись пропозиціями й хоче радитися з нами.
Микола Прокопович знову поплямкав губами, обмірковуючи почуте. Запитав:
— Як вважаєш, слід погодитися?
— Чим ризикуємо?
— Як чим? Невже не розумієш: людина нелегально перетинає кордон, збирає в Києві однодумців… Напевно, Вакар не погоджував з чекістами проведення цих зборів і не відвідував губвиконком…
— Йдеться не про мітинг, а про зустріч у вузькому колі надійних людей. За умов суворої конспірації.
— Так-то воно так… Одначе газети читаєш і знаєш, чим це може скінчитися? Он українці як пролетіли! Спочатку Цупком погорів, а потім Козача рада…