— Крім Тимченка, — закинув Вовк, сподіваючись вчепитися хоч за щось. Мав надію через Тимченка знову зав’язати контакти якщо не з бандитами, то бодай з прихованими ворогами Радянської влади. А там хто знає, може, нитка кудись і потягнеться…
— Так, крім Тимченка, — ствердила Зіна. — Вони в Фросею накивали п’ятами, але ж, кажуть, так перестрашилися, що у Фроськи мертва дитина народилася.
— Горе яке! — докинула Василина Петрівна.
— Не горе, а щастя, — заперечила Зіна, — що б Фроська з дитиною Якубовича робила? А так знову вільна, знову дівка, наче й заміжньою не була.
Вона пильно дивилася на Вовка, намагаючись дізнатися, як він ставиться до Фросиної ситуації, але Петро утримався від коментаря.
— І як це чекісти Тимченків прогавили?.. — запитав.
— Коли батька брали, — пояснила Зіна, — я сусідам устигла сказати. А ті хлопця до Почуйок верхи вирядили. Поки міліція й Чека Насташку прочісували, Тимченки й втекли.
— Надійна людина Іван Іванович, — сказав Вовк з повагою. — Радий за нього.
— Отак воно, — з гіркотою мовила Василина Петрівна, — одні й досі гуляють, а інші по в’язницях сидять. Де справедливість?
Розмова почала відходити з визначеного ним річища, й Вовк повернув її назад, запитавши:
— Маєте відомості про Івана Івановича?
— У квітні приїздив один молодик до Насташки… — Почала господиня, та Зіна обірвала її:
— Хочете зв’язатися з Тимченком?
— Так.
— У нашому повіті його нема.
— Здогадуюсь. Тут його кожний собака знає — не всидиш…
— Далеко він, аж на Житомирщині.
Вовк спохмурнів: справді, далеко — отже, відірвався Тимченко від рідних місць, забився кудись у глухий кут, пересиджує важкі часи. Однак подумав одразу: на Поліссі ще не склали зброю банди, навпаки, за останніми повідомленнями ДПУ, з’явилися нові, створені колишніми тютюнниківцями, що вціліли після розгрому загону генерал-хорунжого під Базаром.
Зіна помітила Петрове невдоволення, зауважила:
— Справді, далеко, і Тимченки навряд чи стануть вам у пригоді.
— Лишайтеся в Насташці, — запропонувала Василина Петрівна. — Село гарне, велике, та й у пас хата півроку… — Вона красномовно глянула на Зіну, прозоро натякаючи на ще одну принаду цієї хати. Дочка перехопила її погляд і почервоніла, очі в неї знову зблиснули, й Вовк відчув, що материна ідея не така вже й чужа для неї. Та й, зрештою, що тут дивного: дівка вродлива, в соку, а чоловік у господарстві потрібний — он ціла десятина чорнозему під паром гуляє…
Але Вовк удав, що не вловив натяку:
— На Поліссі тепер ситуація на нашу користь: у тамтешніх лісах цілу армію сховати можна і, я чув, наші хлопці там значно активізувалися… — Вовк підняв очі на Зіну й запитав прямо: — Адресу Тимченків знаєте?
— У Бердичеві вони, — відповіла Зіна, поморщившись. Видно, збагнула, що прапорщика не втримати в Насташці. — Там у Фросі тітка, батькова сестра тобто. Через неї і розшукаєте. Лобза Горпина Іванівна, але де саме мешкав, не відаю. Однак Бердичів — не Київ, знайдете.
— Не знаю, чи шукатиму, — мовив Вовк, та й справді не знав. Завтра слід повернутися у Білу Церкву й викликати до телефону Колесникова. Якщо той погодиться з ним і санкціонує поїздку на Волинь, буде добре.
— А що робить Тимченко в Бердичеві? — поцікавився.
— Іван Іванович ніде не пропаде, — запевнила Зіна. — Гендляр він, Тимченко, чула я, худобу скуповує й ресторанові постачає, непманом став, у люди тобто вибився. І Фроська біля нього…
Вовк збагнув: Зіну, хоч і сприяла врятуванню Тимченка, дратує, що той уникнув арешту, а Фросьці вона заздрить, що та полишила нікому невідомий хутір і розкошує хай у невеликому, та все ж місті.
Зіна й справді думала: усе тій Фросьці — і Якубович у неї був, і тепер, певно, хлопці навколо крутяться, а що лишається їй? От відпустять батька, умовить його переїхати до Таращі, й там вона себе покаже. А цей Вовк хай собі подається до Бердичева, біс з ним, це колись був прапорщиком і носив золоті погони, а тепер тьху, тепер будь-коли його можуть до стінки поставити, а їй потрібен чоловік статечний, а не шмендрик якийсь.
Ця думка остаточно заспокоїла Зіну, й вона, переконавши себе, що прапорщик їй ні до чого, сказала:
— Чого борщ не їсте, прапорщику? Ще теплий і смачний, а ви, бачу, справді з дороги зголодніли. Давайте ще насиплю…
7
Сюрчали коники й десь зовсім близько кувала зозуля. Тарган лежав у траві горілиць і рахував, скільки йому лишилося жити. Вийшло начебто непогано — сорок три чи сорок чотири роки, ціла вічність. Стане він старим й поважним, матиме дітей і онуків, збудує у Коростені цегляний будинок, і всі в місті знатимуть його й низько кланятимуться, бо вже й сліду не залишиться від більшовиків і люди знову поважатимуть багатих. Не кажучи вже про визволителів від червоної неволі. От і зараз, учинивши наліт на поштовий поїзд, він, власне, наближає визволення, ну й, ніде правди діти, улаштовує своє особисте майбутнє, зрештою, нині все так переплуталося, що важко відділити особисте від громадського. Й не треба відділяти. Скоро прийде поїзд — цікаво, везуть тільки паперові гроші чи й срібні?