Тарган повернувся на бік, зірвав стеблинку й, пожувавши, відчув у роті гіркоту. Отак завше і усюди — гірке й солодке, приємне й ненависне — все переплелося, і не знаєш, коли закінчаться біди й випадуть удачі.
Якщо з поїздом сьогодні все влаштується, подумав, колесо фортуни, вважай, почало крутитися в його бік. Минула виснажлива зима, коли доводилося переховуватися у вірних людей на диких хуторах, час від часу міняючи дислокацію загону, так, загону, а не банди, як називають їх у червоних газетах. Тепер він має три бази в навколишніх лісах, одну зовсім таємну поміж боліт, де й тримає гроші та цінності, не награбовані, як знов-таки горлають газети, а експропрійовані. Зрештою, аби були гроші, з грішми можна заткнути пельку будь-кому — мовчи і кланяйся. Правильно сказав хтось: гроші не пахнуть, мудра була людина й передбачлива. От і сьогодні їм доведеться встрелити не одного, щоб заволодіти поштовим вагоном, а хто скаже, Що ці гроші пахнутимуть кров’ю?
Тарган знову влігся горілиць і розкинув руки. Завжди перед серйозною роботою треба відпочити й зібратися з силами, а напад на поїзд — безумовно, робота важка й небезпечна. Та що вдієш: одним нападати, другим — боронитися, так би мовити, розподіл праці, а розподіл праці не заперечують навіть більшовики, галасують про це на всіх перехрестях.
Тарган мстиво посміхнувся: будуть вам сьогодні непереливки, рідні червоні достойники, їдете назустріч смерті й не знаєте, що ніколи вже не побачите світової революції.
Отаман підвівся на ліктях і огледівся. За кілька кроків причаїлися в канаві Грунтенко з Длугопольським — і тут не розлучаються, наче зв’язані одним мотузком. Це трохи дратувало Таргана. Петлюрівці, влившись у загін, зобов’язалися виконувати всі отаманові накази, але відчував чи то їхній прихований спротив, чи якусь зверхність — принаймні був не від того, аби спекатися їх. Раніше все складалося просто: наскочили на село чи містечко, постріляли червоних, забрали гроші й цінності, ну й сиди тихо — пий горілку, бався з сільськими дівчатами, гуляй у карти — все ясно. А тепер пішли балачки про збройну боротьбу з більшовиками, про створення самостійної держави — тьху на це, не все одно, де сидітиме антибільшовицький уряд, у Москві чи Києві, йому аби в Коростені цегляний будинок і магазин на центральній площі.
Й на вивісці щоб було написано: “Тимофій Мельник і К°”.
Що таке “К°”, Тарган уявляв досить туманно, казали, компаньйони, тобто спільники, а йому хотілося особистої влади, щоб у всьому повіті знали: магазин належить тільки Тимофію Мельнику, а “К°” просто так, для поважності, бо яка ж це справді фірма без багатообіцяючого і якогось таємничого додатку — “К°”?
От і зараз у нього “К°”, не без роздратування подумав Тарган: аж надто багато компаньйонів, починаючи з цих петлюрівців і кінчаючи Петьком-їздовим, і кожному треба щось дати, кожен розраховує на свою частку.
А може, це й правильно: живи сам і давай жити іншим, такий закон життя. Однак давай якомога менше, більше лишай собі, їж найсмачніший шмат, а інші нехай облизуються.
А нерозлучних петлюрівців слід трохи притиснути.
Вирішивши так, Тарган уже без злостивості скосив око — на Грунтенка. Що й казати, цей петлюрівець для нього знахідка — військовий лікар, подейкують, може зробити найскладнішу операцію, а це в їхньому бурхливому й небезпечному житті важить дуже багато. Он Федорові якийсь міліціонер, відстрілюючись, влучив у плече, раніше — шукай хірурга, таємно привозь на хутір, зав’язуй йому очі, аби не знав, куди везуть, а тепер усе просто: Володимир Антонович сам витягнув кулю, зробив кілька перев’язок — і Федір уже в строю, он лежить десь там, ліворуч, у кущах на горбі понад залізничним насипом біля “максима”. У нього сьогодні чи не найголовніша роль — дати кілька черг по поштовому вагону, приголомшити, подавити можливий супротив, а потім стежити, щоб ніхто з охоронців не чинив опору, і розстрілювати всіх, хто намагатиметься вийти з поїзда.