— Так, аби тільки владу взяти! — Грунтенко зняв кашкета й перехрестився. — Цими днями поїду до Високої Печі, там є один хитрий піп, до речі, через нього Тарган на сьогоднішній поїзд вийшов, так от через отця Леонтія Костюшка маю надію зв’язатися з Петриком. А далі — як бог дасть: пан або пропав, така вже наша доля.
8
Олег Данилович перетнув Думську площу й через завулок вийшов до гаража, що притулився поза пасажем. У воротах його ніхто не зупинив, та й взагалі вони були незамкнуті, гойдалися на вітрі й жалібно скрипіли, немов скаржилися на своє становище та безгосподарність.
Яновський постояв біля воріт, роззираючись. Засмічений якимсь металобрухтом двір, довгий дерев’яний сарай з протилежного боку й вантажівка біля нього. Фактично тільки ця машина й свідчила, що тут розташований гараж виконкому. Щоправда, пахло ще мастилом та бензином, і Олег Данилович принюхався тремтячими ніздрями. Побачив біля вантажівки самітню постать і попрямував туди.
Чоловік у промасленому комбінезоні копирсався в моторі, він ковзнув по Яновському цікавими очима, та не припинив роботи, здається, ще більше заглибився в неї, проте Олег Данилович відчув, що незнайомець не байдужий до нього, спіймав його погляд з-під руки. Нарешті чоловік у комбінезоні не витримав, озирнувся і запитав:
— Чого треба? Бо стороннім сюди заборонено. — Вказав чорним від мастила пальцем на ворота. — Там написано.
— Завгар де? — поцікавився Яновський.
— Ну, я завгар.
— Гаврило Пилипович Шубравський?
— Точно.
— Я від Горожанина, — сказав Яновський.
Очі Шубравського засвітилися цікавістю. Уважно обдивився Яновського, обтер руки брудною ганчіркою, подав правицю й потиснув міцно руку Яновського.
— Чекаю на тебе, — мовив, не приховуючи радості. — Казали, механік ти і у машинах кумекаєш.
— Трохи.
— Трохи… — посмутнішав Шубравський. — Трохи і я петраю, а вона, стерво, не заводиться.
— Заведеться, куди подінеться, — пообіцяв Олег Данилович, можливо, надто оптимістично.
Шубравський посміхнувся недовірливо.
— Зранку б’юся, — пояснив. — Не хоче.
Він подивився на Яновського якось жалісно й навіть запобігливо, і Олегові Даниловичу стало шкода його. Ще раз пильно глянув на Шубравського, мов хотів запам’ятати й зрозуміти з першого погляду. Наче нічим не примітний, око сковзне по ньому й не затримається ні на мить, але в цій людині щось було. Яновський мимоволі згадав солдата саперного батальйону Лопухова і одразу збагнув, чим саме привабив його Шубравський. На такого можна покластися. Не хапає зірок з неба, не дуже грамотний, але ніколи не зрадить, дасть слово — виконає. У виразі обличчя є щось дитяче, щось ніби прохальне, однак водночас очі тверді, рішучі й, головне, доброзичливі. Кремезний і, видно, сильний, — точно, такий не підведе.
Яновський ще раз посміхнувся Гаврилові Пилиповичу й почав знімати піджак.
Одягнувся він, як вважав, до роботи. Ношені, та ще міцні ялові чоботи з заправленими в них суконними штанями, чорна косоворотка й бавовняний піджак. Поклав піджак у кабіну вантажівки й почав закочувати рукави сорочки.
Шубравський зміряв його недовірливим поглядом.
— Ти що, одразу?.. — не повірив.
— Та ж не заводиться, самі казали…
— Чекай, шкода сорочки. Та й штани запаскудиш… — Він зробив нетерпеливий жест і зник у сараї не чекаючи заперечень. З’явився мало не одразу, несучи оберемок якогось лахміття. Подав Яновському.
— Штани, мабуть, завеликі, та мотузком підпережешся.
Штани й справді були розраховані принаймні на двох Яновських, залатані й цупкі від мастила, вони спочатку викликали в Олега Даниловича відразу, та він подолав її й таки натягнув штани, присівши на автомобільну приступку. На сорочку надів якусь кацавейку, підперезався пеньковим мотузком і подумав — що б сталося, якби його зараз побачила Наталка?
Ні, Наталка, певно, нічим би не виказала свого ставлення до брудного й смердючого одягу, навіть не наморщила б свого гарного носика, а от рідна сестра Маша точно розквокталася б — для неї важлива не сама людина, а те, в якій оболонці перебуває, вони разом з цим надутим півнем професором Василенком дивляться на таких з презирством і гнівом, обходять на тротуарі й ніколи не допустять до своєї комфортабельної квартири з килимами на підлозі. Але від думки про це не зробилося прикро, навпаки, Олег Данилович посміхнувся весело й зазирнув під капот.
— Тебе як?.. — запитав Шубравский. — Як звешся?