І які ще метаморфози готує йому життя?
Матроський костюмчик, полковничий мундир, бавовняний піджак автомеханіка… Що далі?
І сидить він у сквері навпроти монументальної театральної споруди, на місці, де колись кумкали жаби. А вгорі, на Банковій, височить будинок Городецького з химерами, і взагалі, чи не химерне все його життя?
Але ж хіба можна хоч секунду гудити життя, коли поруч сидить кохана жінка?
Раптом Наталя сказала:
— Сьогодні заходив до мене Олекса.
— Який Олекса? — не збагнув Олег Данилович.
— Я ж колись казала: Олекса Яковлєв…
Тепер Олег Данилович згадав: Олекса Яковлєв, студент університету, залицявся до Наталі, коли вона була ще гімназисткою. Серце тенькнуло, і Олег Данилович уперше відчув укол ревнощів.
— Чого хотів? — запитав.
— Тобі ж відомо: ми посварилися і рідко бачились. І в цей час я зустріла тебе…
— А тепер знову з’явився…
— Ти в мене єдиний. — Наталя, не соромлячись перехожих, поклала Олегові Даниловичу голову на груди, зазирнула йому у вічі й сказала: — Просто не знаю, що б трапилося, коли б ми не спізналися. Не уявляю собі життя без тебе.
— Але ж кохала Олексу… — вирвалося в Олега Даниловича, і йому одразу стало соромно за ці необачливі слова: кому потрібна ця слов’янська манера все ускладнювати, мучити себе та інших?
І справді, обличчя в Наталі якось поменшало, у куточках губів з’явилися зморшки, очі потемнішали й зіниці поширшали.
— Певно, кохала, — погодилася якось жалібно. — Але не так, як тепер.
— І ти сказала йому про це? — запитав Олег Данилович, із жахом усвідомивши: мовить зовсім не те, що треба.
— Я пояснила, що вийшла заміж. От і все…
— Звичайно, люба, — одразу пом’якшав Олег Данилович, збагнувши, яким жорстоким був щойно. — Давай забудемо про це.
Наталя знову торкнулася його руки теплими губами, а він відкинувся на спинку лави, підставивши обличчя розсіяним сонячним променям. Дивився, як осипається каштановий цвіт з дерев, і від цього раптом зробилося тоскно, наче усвідомив, що все у житті скороминуче, можливо, і любов…
А Наталя пестила йому руки, і Олегові Даниловичу зробилося ніяково від цієї думки: мине їхнє життя, а любов лишиться, бо тіло тлінне, а людський дух невмирущий. Колись навіть каштан, під яким вони сидять, всохне, а їхня любов розчиниться в просторі, сягне неба, сяятиме і сонячним, і місячним світлом — сяятиме, поки не згасне саме сонце.
Від усвідомлення цього стало радісно й водночас тривожно. Либонь, таке почуття опановує людину в моменти найвищого піднесення духу або повного злиття з природою, тої щасливої і неповторної хвилини, коли напевно знаєш, що житимеш вічно й слід твій обов’язково лишиться на землі.
Олег Данилович піднявся з лави якийсь урочистий і оновлений. Наталя одразу помітила це й посміхнулася йому, вони взялися за руки справді як молодята і пішли по Ольгинській вгору, бо Серафима Володимирівна, Наталина мати, вже зачекалася з обідом.
Наталчин будинок стояв на розі Садової та Олександрівської, добротний житловий будинок, де колись їхня сім’я займала п’ятикімпатну квартиру. Батько, відомий київський адвокат, помер у шістнадцятому році, й вони з матір’ю перейшли до менш комфортабельного трикімнатного помешкання, а тепер їх ущільнили: підселили родину робітника з “Арсеналу”, токаря з жінкою, тихих і непомітних людей, що не завадило Серафимі Володимирівні мало не тиждень втрачати свідомість і хапатися за серце. Здасться, вже заспокоїлася, бо Берта Абрамівна з четвертого поверху, вдова колишнього члена правління Азовського банку Файнштейна, популярно пояснила: дякуйте богові, що лишили дві кімнати, могло статися навпаки — отим пролетарям дали б більшу житлоплощу, а вас, як “колишніх”, витурили б у кімнату з вікнами у двір.
Наталя швидко налагодила стосунки з новими сусідами. Тендітна, тиха Євдокія, котру Серафима Володимирівна Демонстративно не помічала, якось пригнічено посміхалася їй, та Наталя влаштувала чай, запросила Євдокію з Тихоном, вони просиділи цілий вечір, і Олег Данилович переконався: з сусідами можна не тільки мирно співіснувати, але й підтримувати гарні стосунки. Звичайно. Тихін не був обізнаний з давньогрецькою історією і мав слабке Уявлення про політекономію, проте був першокласним токарем, доброю людиною з досить твердими житейськими переконаннями. До більшовицької партії не вступив, однак очолював на “Арсеналі” якийсь профспілковий осередок. Тепер, крокуючи широкими сходами, Олег Данилович подумав, що вони з Тихоном — одного поля ягода, й ця думка не подратувала його. То нехай Серафима Володимирівна приндиться разом з Бертою Абрамівною, а вони з Наталею після обіду підуть до парку чи подадуться на Тарасівську до Василенків — сьогодні слід якомога скоріше зникнути з дому, аби не бачити зневажливі погляди Серафими Володимирівни, якими обдаровуватиме новоспеченого робітника.