— Ну що ж, — сказав Вовк розважливо. — Але скажи мені, товаришу Колесников, чому саме мені випала ця честь? Ти ж знаєш, останнім часом я хворів і ще не зовсім у формі.
Колесников примружився, погладив долонею теку з паперами, наче звідти діставав аргументи, і відповів:
— Як хочеш розумій мої слова, а твоя хвороба, Петре, відіграла тут позитивну роль. З березня тебе не було в Києві. Так?
— Ну, так. Після того, як взяли Козачу раду, ганявся за бандою Трейка, дуже застудився, з запаленням легенів лежав в уманській лікарні.
— Ото й добре, — пожвавішав Колесников. — Ніхто тебе на Єлизаветинській не бачив і цілком ймовірно, що твої, так би мовити, давні спільники гадають, що прапорщика Петра Вовка заарештовано разом з іншими контриками. І ми цю версію не спростовуватимемо. Тебе могли справді заарештувати, але відбувся умовним покаранням чи втік. Або переховувався десь на хуторах чи на конспіративній квартирі в Києві, на яку чекісти так і не натрапили. А тепер намацуєш старі зв’язки, прагнеш зв’язати розірваний мотузок міцним вузлом.
— Хочете, щоб я знову став прапорщиком?
— Таке завдання, Петре.
— Однак у Києві я не знаю нікого з петлюрівців. Усіх, з ким зазнайомився, заарештовано в березні. А телеграма свідчить: шпигунське кубло саме в Києві, у військовому окрузі.
— Тут, — зітхнув Колесников. — Проте виходити на них треба кружним шляхом, здалеку, сам розумієш, вони по лезу ходять і знають, що чекає на них в разі провалу. Перш ніж допустити в своє коло, обмацають, обнюхають, навіть попробують на смак… Слід зробити так, щоб не ти на них, а вони на тебе вийшли, тобто нитку слід прясти акуратно і в той же час не зволікаючи — не можемо допустити, щоб наші військові таємниці й надалі ставали відомі ворогам.
— Не можемо, просто не маємо права на таке, — кивнув Вовк. — Однак нема певності, що вдасться зачепитися. Та й з чого починати?
— Поїдеш до Насташки, — запропонував Колесников, — там у тебе міцне підгрунтя. Звідти виходили на Якубовича і Восьмий повстанський район петлюрівців, там тебе знають і мусять довіряти. Я так гадаю: будь-яка київська контрреволюційна організація чи осередок мають шукати підтримки на селі. Без куркулів усі їхні програми й плани мертві. Не можу стверджувати, що саме в Таращі чи в Насташці є люди, котрі підтримують зв’язок з Києвом, може, зачепишся лише за якусь одну ланку ланцюга — й то успіх. А вже від цієї ланки, певно, вдасться дотягнутися до іншої…
— Ми тут плануємо, а насправді… Після розгрому Цупкому та Козачої ради куркульня сидить тихо. Та й мало не всі банди зліквідовані. Мабуть, згаю я тільки даремно час у Таращі й Насташці, а самі кажете — військові таємниці за кордон ідуть…
Колесников поблажливо посміхнувся.
— Гадаєш, тебе одного у цю справу запустили?
— Наївно було б думати так…
— Отож. Шукаємо підходи до шпигунів з різних боків, але тобі всього того знати не треба.
— Коли виїжджати? — запитав Вовк.
— Завтра. Зараз я надішлю сюди Сизова, відпрацюєте твою легенду. Як уникнув арешту, де переховувався, одне слово — щоб не викликати жодного сумніву. А ти тут розкошуй, — кивнув на диван, застелений грубою солдатською ковдрою. — Заздрю, і я б не відмовився поспати хвилин триста.
Петро справді простягнувся на дивані, сподіваючись скористатися з доброї поради, та сон не йшов. Згадував, як переслідували Трейка, — той крутився мов вуж, по хуторах, весь час вислизаючи з їхніх рук без бою. Нарешті вдалося оточити банду в хуторі над Роською, але бандити вчинили відчайдушний опір: притиснули їхній ескадрон до землі, відстрілюючись з двох кулеметів, і Трейкові з десятком бандитів пощастило прорвати оточення. У цьому бою Петро дістав кулю в стегно — ледь зачепила, фактично подряпина, але, лежачи на холодній землі, застудився і захворів.
Грюкнули двері — прийшов Сизов, співробітник оперативно-секретної частини. Зняв кашкета, повісив на цвях біля дверей, осудливо зиркнув на Вовка.
— Вилежуєшся? — запитав.
— Наказано відпочивати.
— Давай, — поблажливо погодився Сизов. — Завтра вже часу не матимеш. Я тут деякі папірці прихопив, зараз ми разом на них глянемо й виробимо правильну лінію — як обвести контриків навколо пальця, тобто задурити їм голову. А ввечері прийде товариш Колесников, з ним і погодимо.
А Колесников у цей час сидів у своєму маленькому темнуватому кабінеті й слухав чергового по ДПУ. Той стояв на порозі й доповідав: