– Гаразд, – змилостивився Круть, – стій і не рухайся!
Шкура виявилася заважкою, аби накинути її на Вертя як пальто. Та врешті-решт, пихкаючи та відхекуючись, Крутю вдалося затягнути її на віслюка, якось прилагодити, зав’язати на шворки і навіть причепити левиний хвіст із китицею. Відступивши за крок, він подивився, що з того вийшло. А вийшло те, що сумна віслюча пика, як не крути, виглядала крізь відкриту левину пащу. Жоден з тих, хто хоч раз бачив справжнього лева, нізащо не подумав би на нього. А з іншого боку, якщо не дуже прискіпатися до крою, якщо дивитися здаля, і щоб світло було таким собі поганеньким, і якщо не давати віслюку волі, аби той не волав, як оглашенний, та щоб копитами не тупотів, а головне – якби усі інші й гадки не мали, який він, справжній лев, то чом би й не сплутати віслюка з левом?
– Чудовий вигляд, мій друже, просто чудовий! – мовив Круть, коли надивився вдосталь. – Якби тебе хто побачив просто зараз, він сприйняв би тебе за самого Аслана, Великого Лева.
– Якби мене хоч хтось побачив просто зараз, то був би суцільний жах! – уже вкотре за сьогодні вперся віслюк.
– Навпаки, мій друже, навпаки, – поплескав його по спині Круть. – Будь-кому покажися у цій шкурі, і він зробить для тебе будь-що – все, що накажеш!
– Але ж я не збираюся нікому нічого наказувати! – здивувався віслюк.
– То ти ще не думав, – заохотив його Круть. – Але гарний радник тебе завжди напоумить, що наказати. Радник у тебе вже є, тож не хвилюйся – я особисто обмізкую, які саме розумні накази ти видаватимеш. А всім-всім-всім тільки й залишиться, що слухняно виконувати наші накази, навіть королю. Ми з тобою наведемо лад у Нарнії.
– Може, воно й без нас… теє… усе до ладу? – засумнівався був віслюк.
– Що?! – гримнув на нього Круть. – Яке там «до ладу», коли на ринку немає ані помаранчів, ані бананів?!
– Так-то воно й так, але ж якогось дуже великого попиту на банани я на ринку щось не помітив. Може, людям вони не так уже й потрібні, як на цю пору року? Саме людям, а не тобі…
– А цукор? Невже й на цукор немає попиту?
– Гм-гм… – облизнувся віслюк. – А от цукру таки не вистачає…
– Тоді… вдаримо по руках! Ти вдаєш із себе Аслана, а я тобі підказую, що казати.
– Ні-ні-ні, – перелякався Верть. – Які страшні речі ти ведеш! Того аж ніяк не можна робити! Може, я й телепень, може, чогось і не кумекаю, але ж не настільки, щоб цього не розуміти! От що як з’явиться справжній Аслан – що він скаже?
– Либонь, порадіє за нас, – знизав плечима Круть. – А що як не хто інший, як він сам, і послав нам цю шкуру, мовляв, ось вам левина шкура, аби ви навели тут ладу, бо самому, бач, ніколи. От сам ти – ти хоч коли-небудь бачив його на власні очі? Отож-бо й воно!
Тільки він те мовив, як серед ясного неба гримнув грім та під ногами здригнулася земля, ніби стався невеличкий землетрус, від якого обидві тваринки як стояли, так і впали долілиць, носом у землю.
– Ось, – видихнув Верть, коли до нього повернулася здатність мовити хоч слово. – Це знак! Це попередження, аби ми не робили дурниць! Нумо, скидай з мене цю шкуру, хутко!
– А от і ні, – мов нічого й не трапилося, мовив Круть і навіть руки заховав за спину (мавпа мавпою, та віддаючи йому належне – він і дійсно кумекав швидше за віслюка), – це дійсно знак, та не той, що ти гадаєш, а зовсім інший знак. Я що хтів сказати – я саме загадав: якщо Аслан існує та якщо він воліє, аби ми виконали його волю, нехай дасть знак, щось на кшталт грому серед ясного неба або невеличкого землетрусу. І що ж? Тільки-но я встиг подумати і саме розтуляв рота, аби проказати те уголос, як усе й сталося! Відтепер зворотної путі у тебе, друже, немає. Тому припини сперечатися і роби, що тобі кажуть. От де ви бачили віслюка, який би розумівся на знаках? Тим паче – згори!
Розділ 2
Король робить хибний крок
Кілька тижнів по тому останній король Нарнії спочивав собі під кремезним дубом, що ріс поряд з його мисливською хатинкою, до якої він деінколи наїжджав відпочити від державних справ на тиждень-другий, зокрема навесні. Хатиночка під очеретяною стріхою стояла неподалік місця злиття двох річок на східному краї Ліхтарної пустки. Саме тут король знаходив притулок, віддаючи перевагу життю простому і невибагливому перед пишністю та розкошами Кейр-Паравелю, королівського замку в стольному місті Нарнії. Звали короля Тіріан, а було йому років десь двадцять-двадцять п’ять. Попри зовсім ще юний вік, він був широкий у плечах, мав тверді м’язи, наче литі, от лише бородою не вдався – деінде вона пробивалася окремими кущиками. Очі в нього були блакитні, обличчя – відкрите й чесне.