— Якби я запам’ятовувала усі твої істини, то стала б скарбницею банальностей!
— Запам’ятай чи, вірніше, не забувай, що ти — молода, красива жінка, яка бажає вийти заміж, — проспівав я.
Вона на мить розтанула, але швидко обтрусила з себе задоволення, яке отримала від моїх слів. Розпростала плечі та вколола мене поглядом примружених зелених очей.
— А ти — технократ, позбавлений почуттів і такий, що не розуміється на техніці. Навіть у техніці кохання! Ти лише рвешся кудись, сам не знаючи куди!
— Я рвався не кудись, а сюди. Я мріяв побачитися з тобою. Я зробив для цього все можливе і навіть, можна й так сказати, зневажив інтереси Батьківщини!
— Не вимовляй слово «батьківщина» з великої літери! — Вона з жалем похитала головою. — Ти не перед виборцями, не у парламенті. Ти взагалі зараз ніде! Тебе немає зараз, навіть тут, поруч зі мною!
— Ні, я тільки з тобою. — Я поглянув на свій годинник. «Філіпп Патек» показував пів на шосту. — Я даю тобі ще двадцять хвилин на претензії, а потім ми йдемо вечеряти!
Вероніка кинула погляд на свій платиновий годинник «Тюссо» — мій подарунок до її тридцятип’ятиріччя. І кивнула.
Й відразу зникла її агресивність. Вона, напевно, думала про час. Про те, що кожний відрізок вимірюється хвилинами й годинами, і якщо безглуздо витрачати хвилини, відпущені для щастя, тоді й щастя вийде куцим, як із секонд-хенду.
— Я тебе не обдурила, — м’яко промовила вона. — Я хочу заміж, і якщо ти не проти, то я одружуся вже через місяць.
— З ким? — запитав я, милуючись артистичним сумом на її обличчі.
— З Алхімовим...
— Зі старшим чи з молодшим?
— Ти смієшся? Звичайно, із молодшим.
— Так. — Кивнув я з цілком серйозним виразом. — Старший багатший, але молодий — молодший і також не бідний. Врешті і татусеве багатство перейде до нього, якщо на бензозаправному фронті не виникнуть нові бойові дії... Що тобі сказати? Я не маю права тебе зупиняти. Виходь!
На очах Вероніки блиснули сльози.
— Ти вже прощаєшся зі мною? — запитав я. — А як же вечеря?
— Ні. — Вона хитнула головою. — Адже в нас є ще два дні разом. Я не маю права переривати наше побачення. Шлюб — це одне, кохання — інше. Зрідка вони співпадають.
З її очей дійсно викотилися дві сльозинки й поповзли щічками донизу.
«Їй слід було б поправитися», — подумав я, дивлячись на Вероніку, на її тонке, прегарне личко, на її смарагдову блузочку, на таку ж смарагдову вузьку спідничину до колін, що заважала їй легко закидати ногу на ногу.
— Тобі ж доведеться з ним жити, — промовив я задумливо. — Ви не будете з ним зустрічатися в Амстердамі чи Парижі, не будете прогулюватися набережною Темзи поблизу Пімліко.
— Я розумію, я все розумію. — Вона підвелась, обсмикнула спідницю. — Я зараз!
І, узявши косметичку, пішла причепуритися.
Я подумав про те, що її відрепетируваний монолог раптом перетворився у відвертий крик душі. Вона цього не чекала й тому не могла тримати себе в руках. Зараз лише дзеркало туалетної кімнати може допомогти їй відновити свої сили. Сила жінки — в обличчі, в бойовій розмальовці брів, вилиць та вій, у поєднанні твердої інтонації з твердістю погляду. Це дуже важко — бути красивою жінкою. Та не просто бути, а ЖИТИ красивою жінкою. Я їй не заздрив. Таке життя досить часто впирається у самотність, як раптово перерваний шлях.
23
Євпаторія. Вересень 2002 року.
— Сергійку, ти тільки дивися за ним, щоб він не пив морської води! — благає мама, вказуючи рукою на мого брата-близнюка Дмитрика.
Дмитрик стоїть по коліно у морі. До берега далеко. Він жадібно оглядає обрії. Вперше на морі та вперше за п’ять років поза огорожею інтернату для психічно хворих людей. Він — з тихих. З дуже тихих.
— Сергійку, я піду куплю морозива! Тобі яке? — гукає мама.
— «Каштан».
— Йому я теж візьму «Каштан», ви ж близнюки!
Я дивлюся їй услід, як вона йде безлюдним мілким морем. Гарне видовище. Саме такою вона назавжди залишиться у моїй пам’яті. Ідучою безлюдним мілким морем.
Щойно закінчився дощ, і тому відпочиваючі сходяться на пляж. Вони не люблять лежати на мокрому піску, а нам — однаково. Ми приїхали сюди, щоб показати Дмитрикові море.
I він дивиться на нього жадібно, з відкритим ротом.
На ньому сині плавки-шорти з білими лампасами. Найдешевші. Адже йому все одно. Це нам важливо, щоб він виглядав як здоровий.
— А там, — обертається до мене Дмитрик. Його рука простяглась у напрямку далекого морського обрію. — Що там? Там кораблі?
— Так, там Одеса, кораблі, інші країни.