— Терміново передай у Київ! — наказую я Львовичу. — Через дві години — нарада усіх силовиків. У мене! Зрозумів?
Львович похмуро киває.
Мені стає холодно. Стюард, помітивши мою блідість, відразу приносить теплий плед. Пропонує віскі.
Вперше за довгі роки відчуття холоду виявляється некомфортним, навіть гнітючим. Холод накопичується у тілі, як електрика в акумуляторі під час підзарядки. Особливо гостро холод відчувається на кінчиках пальців ніг та рук, у вухах та носі. Лише серцю гаряче. Серце ніби горить у грудях. У серця — температура. Інша температура. Температура тіла покотилася донизу, а серця — догори.
Я беру склянку-тамблер з віскі. Виймаю з неї пальцями три кубики льоду, та кидаю собі під ноги.
Віскі повільно стікає вниз, у тіло. Стравохід, шлунок, зупинка. Віскі здається мені позбавленим смаку, безалкогольним. На язиці дивний смак, ніби я випив олії.
Підкликаю жестом стюарда.
— Яка температура за бортом?
— П’ятдесят вісім нижче нуля, — відповідає він.
Температура за бортом повністю співпадає з моїм самовідчуттям.
— А ілюмінатори усі закриті? — вже роздратовано запитую я.
— Звичайно, — карбує він, але, не помітивши у моїх очах довіри до своїх слів, жваво проходиться салоном літака, перевіряючи пильним поглядом кожний ілюмінатор.
Знову підходить.
— Я перевірив, усі закриті!
Я двічі киваю. Спочатку стверджувально, мовляв, зрозумів. Потім — можеш йти!
Він відходить від мене на кілька метрів.
Мій погляд занурюється у погаслий екран телевізора. Це звідти дме. Це синій екран заморозив мене! Але що робити? Що з ним можна зробити? Його можна було вимкнути, що вже і зробив Львович. До речі, де він?
— Миколу Львовича сюди! — мій тремтячий голос знову приводить стюарда у рух.
Він поспіхом йде до кабіни екіпажу.
У літаку на диво тихо. Лише двигуни рівномірно гудуть у дикому холоді відкритого неба.
163
Київ. 15 травня 1992 року.
Жора Степанович викликав мене сюди ні світ ні зоря.
— Бери паспорт, трудову та миттю сюди! — торохтів він по телефону.
— Куди сюди? — спросоння поцікавився я.
— Я зустріну тебе біля Будинку офіцерів. Через двадцять хвилин.
— Через двадцять п’ять, — запротестував я. — А краще через півгодини. Коротше, о восьмій.
— Чорт з тобою! О восьмій, то о восьмій!
І от я стою біля входу до Будинку офіцерів. Вже чверть на дев’яту, а мого сивого комсомольця ніде не видно. Середина травня в цьому році видалася холодною. Очі сверблять від вологого зимного вітру. Руки стискаються у кулаки в кишенях дутої куртки — також від холоду.
Взагалі-то, у душі я сподіваюся, що ця зустріч мені щось принесе. Все ж таки трудову та паспорт так собі ніхто не просить принести. Так що пахне роботою, а що таке робота у Жориному розумінні, я вже усвідомив. І така робота мене влаштовує. Тому що для нього головне не те, що і як я робитиму,а те, що мені можна довіряти і я схоплюю все на льоту.
— Вибач! — лунає за моєю спиною його голос.
Обертаюся. Гладенько поголений, свіженький, із запахом одеколону та зубного еліксиру.
— Давно чекаєш?
— З восьмої.
— Чудово. Пішли!
І він веде мене провулком мимо гармат, що прикрашають Будинок офіцерів. Повертаємо праворуч, заходимо у під’їзд «сталінки».
Маленький, тісний ліфт піднімає нас на шостий поверх.
Обшарпані подвійні двері, з обох боків яких прищиками наліплені дзвінки. Типова комунальна квартира.
Жора Степанович ігнорує десяток дзвінків і просто стукає у двері кулаком. Два рази.
Половина дверей відкривається, і я розумію, що двері — це камуфляж. Тому що за дверима пахне огірковим лосьйоном, свіжою фарбою та паркетним лаком. Тут нещодавно був ремонт.
Дівчина в облягаючих джинсах, в модній коротенькій кофтині та з коротенькою хлопчачою стрижкою веде нас білим коридором. Відчиняє двері до затишного кабінету. Ми сідаємо за полірований стіл. Запитує: «Чаю? Кави?»
— Кави! — видихаю я.
— Мінералка є? — запитує Жора Степанович.
— Є.
Вона виходить. А я дивлюся на два портрети, що прикрашають білу стіну: Тарас Шевченко та президент Кравчук. Поет, який мріяв про вільну Україну, та політик, який став обличчям цієї країни. У голові виникають якісь дивні паралелі. Чи навіть антипаралелі. Обшарпані двері з великою кількістю дзвінків — камуфляжний фасад, що приховує за собою наслідки євроремонту. Це конспірація, зрозуміло. Але чому усередині конспіративної квартири висять «правильні», номенклатурні та співзвучні істеблішменту портрети? Що це? Друга влада? Чи її таємні механізми?