— Ти чого розхвилювався?
— Я?
— Ти-ти!
Я замислююся. Прислуховуюся до температури своїх думок, до їхнього ритму. Ні, все ніби спокійно в мене всередині та й у моїй голові ніякої паніки. Запитання з’являються, і це зрозуміло. Але чого хвилюватися?
— Ваша кава. — Дівчина ставить переді мною горнятко на блюдечко.
Жора перехоплює в неї склянку з мінералкою.
Тепер наша мовчанка цілком виправдана. Кава занадто міцна і не досить солодка, але ж не кликати її сюди знову.
— О! Ви швидше за мене! — весело кидає на ходу чоловік у довгому чорному пальті. За ним знову з’являється дівчина у джинсах і кофті.
Він скидає пальто, шарф та пижикову шапку на її простягнуті руки та всідається до нас за стіл.
Обличчя-заготовка. Без виразу, без посмішки, але з готовністю миттєво приймати рішення. Десь я його бачив. Але де?
— Ну от, — звертається він до Жори Степановича. — Все за планом. Ремонт відмінний. Оргтехніку привезуть завтра. Можемо починати.
Жора Степанович дістає з кишені піджака портмоне, виймає звідти паспорт та простягає власникові кабінету. Потім переводить погляд на мене. Я розумію, чого він чекає. Викладаю на стіл свій паспорт і трудову.
Власник кабінету крутить у руках мою трудову. Потім простягає її мені назад.
— Відділу кадрів у нас поки що немає, так що потім запишемо. Зарплатня триста баксів на місяць у конверті та двадцять за відомістю. Згоден?
Я киваю.
— Робочий день з десятої до п’ятої, іноді на виїзді, іноді у вихідні. Згоден?
— Так.
— Завтра будуть готові візитівки. ПІБ запишемо за паспортом, телефон лише службовий. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — відповідаю я, і нарешті пригадую де я бачив його обличчя. Це ж один із тих відвідувачів, яких ми обслуговували вночі з Юльком та Славком, зовсім нещодавно, саме перед продажем клубу-ресторану. Так! Це один із них!
— Тоді на сьогодні вільний. Завтра у костюмі та з краваткою на десяту бути тут. Віра покаже кабінет. — Він махнув рукою собі за спину.
«Ага, — зрозумів я. — Значить її звати Віра!»
З шостого поверху я спускаюся пішки мимо страшних обшарпаних дверей, на яких теж висить безліч дверних дзвінків.
«Цікаво, — розмірковую я. — Це справжні комуналки чи такі ж самі, як ця, що нагорі?»
На дворі крапотить дощ. На годиннику лише дев’ята ранку. Я заходжу в «Кулінарію», що навпроти Будинку офіцерів, замовляю чай і котлету без хліба. І думаю. Вірніше, намагаюся зрозуміти: ким це вони прийняли мене на роботу? Оклад зрозумілий, робочий день визначений. А що треба робити — не сказали! Смішно! Але нічого страшного, завтра скажуть. Лише зрозуміло, що робота не буде брудною, коли вже на неї потрібно приходити у костюмі та краватці. До речі, потрібно придбати краватку!
164
Київ. Листопад 2004 року. Неділя.
Протягом останнього тижня Жанна з’являлася у нас лише двічі. Але й Світлана кудись зникала кілька разів та поверталася досить пізно, близько одинадцятої. Та я не допікав їй розпитами. Вона все ще не прийшла до тями. На трюмо я час від часу бачив то полароїдні портретики наших немовлят, то їхні кучерики у маленьких прозорих пакетах, то пластмасові браслетики, на яких імена «Oleg» і «Vira» написані латиною, виглядали по-особливому сумно.
Світлана вставала зазвичай близько десятої. До того часу у вихідні я спокійно господарював у квартирі, робив собі сніданок, варив каву. Життя продовжувало наспівувати нам якусь меланхолійну мелодію, а ми її чули та слухали. Окремо. Можливо, у кожного з нас була своя мелодія, але обидві вони не вирізнялися веселістю та заповзятістю. Вони обидві читалися на наших обличчях. Я читав її на Світланиному обличчі, а вона, мабуть, на моєму.
Я звик до диванчика у своєму кабінеті. Мені подобалося втикатися обличчям у стінку, на якій висів угорський килим, і на якому була зображена книжкова шафа зі старовинними товстезними книгами. Було щось потішне у цих двох протилежних стінах мого кабінетику. Ніби книги з книжкової шафи дивилися на груповий портрет своїх попередниць, що стояли на полицях книжкової шафи. А можливо, вони думали, що там, на протилежній стіні, висить величезне дзеркало, у якому вони відбиваються? Дитячі, трішки бешкетливі фантазії іноді освіжали мою голову, мою уяву. Якось я навіть зробив спробу перевірити: скільки книжок у своїй бібліотеці я справді прочитав. На п’ятьох полицях я ледве нарахував шість, з них чотири я прочитав ще двадцять років тому. Ні, я вважав себе начитаним. Я купував товсті журнали, і російські, і наші, сідав у туалеті чи на кухні та жадібно перегортував їх. Та лише оповідання мені вдавалося дочитувати до кінця. Довга проза налаштовувала мене на сумний настрій, та й уся ця проза була просякнута таким песимізмом, що в мене з’являлося бажання знайти того чи іншого автора та дати йому трохи грошей, щоб він хоч раз у житті поглянув на навколишній світ життєрадісно!