— Так.
— Ти їй скажи, щоб вона не турбувалася. До речі, в неї дуже чудовий голос по телефону!
Ми всілися у вітальні. Світлана дістала ковбасу, сьомгу, сир, маслини й усе інше, що принесли вантажники разом з холодильником. Порізала, поставила на стіл. Коньяк «Нарин-Кала» Гусейнов відклеїв від внутрішніх дверцят власноруч. Сама Світлана не зуміла впоратися з цією клейкою стрічкою. Вона відмовилася сідати з нами за стіл. Випила стопку коньяку стоячи, поруч з нами. Вона поскаржилася на головний біль та втому й пішла у спальню.
Мій настрій покращився, коли пляшка коньяку спорожніла. Гусейнов пішов на кухню та відклеїв від дверцят холодильника ще одну. Цього разу коньяк «Закарпатський».
— У тебе ще буде багато дітей, — говорив він, наливаючи коньяк. — Не переживай! У чоловіка завжди більше шансів мати дітей, ніж у жінки! Закон природи!
— Це закон Кавказу, — спробував пожартувати я.
Гусейнов не сприйняв мого жарту.
— Ти знаєш, нас в батька було восьмеро, від двох дружин. І я бажаю тобі стільки ж поваги мати від дітей, скільки мав від нас наш батько!
Я погодився. Згадав про свою матір, про те, що лише один раз заїжджав до неї після повернення з Цюріха, та й то лише на кілька хвилин.
— Ти зрозумій, Сергію, — продовжував Гусейнов. — Вислів «Діти — наше майбутнє» — це не жарт! У цьому — зміст життя. Щоб можна було усе, чого досягнеш, передати нащадкам!
«Чого я можу досягти?» — подумки запитав я сам в себе.
Відповіді не знайшлося, і я потягся виделкою до тарілки з сирокопченою нарізаною ковбасою.
165
Київ. 3 січня 2016 року.
У цілковитій темряві з вимкненими сигнальними ліхтарями урядовий літак заходив на посадку. Я цього не знав. Я лише дивувався: чому під літаком не видніються вогні міста? Відповідь я отримав через п’ять хвилин.
— Ми приземлилися у Гостомелі, — повідомив мені помітно зблідлий Львович. — Не турбуйтеся. Аеропорт оточений СБУ. Ситуація повинна бути під контролем...
— Повинна чи є? — перепитую я. Мені все ще допікає холод. За бортом вже не може бути так холодно.
— Я вмить, я доповім! — Львович задкує у напрямку кабіни пілотів.
Літак все ще котиться бетонкою. Підстрибує на стиках плит. Повертає спочатку праворуч, а потім ліворуч. Але в ілюмінаторах лише темрява.
— Порядочок! — вдаряється в мою потилицю теплий голос Львовича. Вірніше, не голос, а тепле дихання. Голос якраз у нього холодний, тремтячий, як руки в алкоголіка. — Свєтлов на місці, зустрічає!
— Чому паніка? Чому Гостомель? — запитую я. Після згадки про Свєтлова, принаймні до моєї голови, повертається тепло.
— Запобіжні заходи, — пояснює Львович. — Потрібно було переконатися у лояльності спецпідрозділів! Річ у тому, що Казимир дав багатьом генералам безвідсоткові кредити.
— Кредити на що?
— На життя...
— А що, хіба в них життя погане?
— Ні, вони ж звикли брати. Вони не вміють відмовлятися, — відповідає Львович і важко зітхає.
— А ти вмієш відмовлятися?
— Я вмію, — впевнено киває Львович.
Наш кортеж складається з двох десятків однакових чорних «мерседесів». На всіх них замість номерних знаків блакитні тризуби на жовтому тлі. У одній із машин їде Львович, у другій — я зі Свєтловим. Кілька машин взагалі мчать порожніми. Як дрезини попереду бронепоїзда. На випадок міни.
— Він зібрав три мільйони підписів за імпічмент, — похмуро доповідає Свєтлов.
— Коли він встиг? Адже він лише кілька годин тому оголосив по УТ-1 про всенародний імпічмент!
— Він уже два тижні збирав, а оголосив, коли набрав три мільйони, — пояснює генерал Свєтлов. — Ми намагалися знайти ці підписи, та поки що — безуспішно...
— Якщо і знайдеш, що тоді з ними робити? Три мільйони людей не покараєш за те, що вони хочуть нового президента!
— Вони нічого не хочуть. Їм дають по двадцять гривень за підпис. Вони навіть не цікавляться, за що розписуються. Єдине, що можна було б зробити, — це знайти ці підписи та спалити їх. Довелося б йому знову витрачати два тижні та шістдесят мільйонів гривень... Принаймні, час виграли б!
— Невже, це так серйозно? — Я пильно дивлюся у вічі генералові.
Він витримує погляд легко та жорстко. Мабуть, так воно і є насправді.
— А що він може ще зробити? — запитую я.
— Може подати до суду на уряд, може вимагати визнати країну банкрутом через несплату за електроенергію.
— Так це ж нісенітниці!
— Нісенітниці, але відповідні закони про відповідальність через несплату на будь-якому рівні парламент прийняв ще два роки тому.