Я зазираю на кухню та завмираю від здивування. За двома зіставленими кухонними столиками сидять сусіди та сусідки у хатньому одязі та капцях, а серед них — два знайомих жіночих обличчя: Мира та її мама.
Гомін ущухає, всі учасники кухонно-комунального застілля звертають на мене свої погляди.
Німа сцена продовжується майже хвилину. Тишу порушує Мира, підвівшись з табуретки.
— Ми вирішили повернутися, — пояснює вона. — Там гаряче та... дуже багато...
«Євреїв», — подумки підказую я їй.
— ...арабів, — додає вона.
167
Київ. Грудень 2004 року. Понеділок.
По спадистому, вкритому снігом схилу на санчатах катаються діти. Багато-багато дітей. У мене також під ногами рипить сніг. Я вийшов з дому годину тому. Відпустив водія Віктора Андрійовича, пославшись на нежить та недугу. Пообіцяв викликати його відразу, як мені полегшає. I ось уже незабаром одинадцята ранку. А ліпше мені не стає.
Насправді в мене нічого не болить. Просто вранці я зазирнув до нашої спальні, щоб побажати Світлані хорошого дня. Та побачив їх удвох в ліжку. Її та Жанну. Вони спали обійнявшись.
Я вже підходив до під’їзду. Міркував: йти додому чи ще зачекати? А раптом Жанна все ще там? І як я повинен поводитися?
Від цих запитань з’явився головний біль, про який я авансом розповів водієві.
А поки що я спостерігав за дітьми на санчатах. І намагався їх порахувати. На перший погляд їх було більше трьох десятків. Це добре, міркував я, що у елітних багатоповерхівках Царського Села «розводяться» «елітні» діти. Я придивився до санчат. Санчата в них теж були елітні, з кермом.
Поруч молода жінка у короткій лисячій шубі вигулювала двох такс. Мій погляд якось мимовільно перейшов на собачок, потім — на обличчя власниці — приємне і привітне.
— Скажіть, а ви тут мешкаєте? — запитав я в неї.
— Так, ось там, — відповіла пані з собачками, показуючи рукою на сусідній будинок.
— А можна вам поставити дурне запитання?
Вона подивилася на мене напружено, але погодилася.
— Якби одного разу ви прийшли додому та застали свого чоловіка у ліжку з іншим чоловіком? Що б ви зробили?
— Ви знайомі з моїм чоловіком? — у голосі жінки пролунав переляк.
— Ні, що ви! Я тут майже нікого не знаю, — заторохтів я, сам злякавшись та проклинаючи свій дурний язик, що переганяв думки. — Це в моїх друзів... така дурнувата історія...
Вона уважно дивилася мені в обличчя, ніби читаючи його по складах.
— Ви обманюєте, — твердо сказала вона. — Ви... знаєте мого чоловіка!
— Та ну вас к бісу, — прошепотів я, розвернувся та попрямував геть рипучим снігом.
Йшов та відчував спиною її погляд. Та торочив собі під ніс фразу з «Майстра та Маргарити», яка колись припала мені до вподоби: «Ніколи не розмовляйте з незнайомими!»
168
Київ. 3 січня 2016 року.
Жахлива річ — політика. Повільно заманює, затягує ніжно нагору, під купол, у центр прожекторного кола. І залишає тебе там, під куполом, зовсім самого. Або майже самого. До того ж на канаті. І мільйони цікавих поглядів знизу слідкують за тобою: розіб’ється чи вистоїть?
За довгим столом в адміністрації сидить дванадцять чоловік. Я — тринадцятий. Генерал Філін, голова МВС, щось записує на аркуші паперу, прикриваючи лівою рукою написане від прем’єр-міністра екології, який сидить навпроти. Генерал Свєтлов повільно обводить поглядом усіх присутніх, роздивляється їх, ніби у оптичний приціл. Я теж проходжуся поглядом по сонних, нічим не видатних обличчях. Деякі з них здаються мені зовсім незнайомими. Я підкликаю поглядом Колю Львовича, який сидить праворуч від мене, він нахиляється.
— За Свєтловим другий, з орлиним носом... Хто це? — шепочу я.
— Міністр транспорту.
— Щось я не бачив його раніше.
— Його призначили, коли ви хворіли...
— А перед Філіним, зліва?
— Новий міністр оборони, Яцків.
— Яцків? А він звідки узявся?
— За квотою Ліберальної партії...
— Виходить, армія в нас ліберальна?
— Час розпочинати, — шепоче Львович, не відреагувавши на мій сарказм.
Я киваю Свєтлову. Сьогодні він проводить нараду.
— Так, — починає він несподіваним басом. — Почнемо! Нагадую, сьогодні ми радимося не від імені партій, за квотами яких ви тут зібралися, а від імені Батьківщини! Не забувайте!
Прем’єр-міністр вовтузиться на стільці. Його ймовірно щось непокоїть. Чи то геморой, чи то думки.
— Ситуація критична. Певні сили хочуть нестабільності в країні та готові знехтувати інтересами народу і держави заради власних користолюбних інтересів.