— Чому ви на мене так дивитеся? — обурено вигукує прем’єр-міністр, впершись ображеним поглядом у Свєтлова.
«Ага, — міркую я. — Пішли сигнали точного часу!»
— Я буду на всіх дивитися по черзі, — спокійно продовжує Свєтлов. — Ви тут такий не один!
— Який «такий»?
— Без балагана! — закликаю я до порядку. — Продовжуйте!
Свєтлов, обмінявшись зі мною поглядами, продовжує:
— Сьогодні до дев’ятої години ранку нам потрібно виробити єдину політику уряду в ситуації, що склалася. У міру надходження розвідданих я буду вас інформувати. Поки ми тут засідаємо, ворог продовжує активно працювати. Та не лише в нього є свої люди серед нас, але і навпаки!
Я бачу, що Свєтлов знову дивиться на прем’єр-міністра. У того вже тремтять пальці. Звичайно, майже хлопчисько, ще й сорока п’яти немає! Жодної витримки та холоднокровності?!
— За останніми даними, — продовжує Свєтлов, — ворог зараз проводить зустріч з офіцерами Київського військового округу...
— Я перепрошую! — трясе головою прем’єр. — Ми цивілізовані люди, давайте використовувати слово «права опозиція», а не «ворог»! Адже йдеться про політичну боротьбу!
«Сміливо!» — думаю я і повертаю свій погляд на Свєтлова: що він натомість скаже?
— У якому розумінні «права»? — запитує Свєтлов.
— Зачекайте! — Коля Львович швидко піднімається над столом. — Давайте остаточно з’ясуємо одне: у нас всіх одна мета чи кілька? Хочемо ми відновити у країні стабільність чи ні?
— І як ми будемо це з’ясовувати? — підвів сиву голову міністр сільського господарства Власенко. — Підносити до скроні пістолет і запитувати?! Це ж він в усьому винний! — Міністр тикнув на мене пальцем.
Тут мені стало не по собі. Я обернувся до Львовича, але він дивився у напрямку міністра АПК.
— Це ж він не підписував потрібні закони! — Продовжував сивоголовий. — Це він відмінив пільги з НДС для сільського господарства. Він запровадив податки на експорт зерна!
— Що ти несеш, мудило! — увірвався мій терпець, я підвівся. — Які податки? Які закони? Я підписував те, що було схвалено Кабміном! Я вас взагалі сьогодні сюди не кликав! Я наказав зібрати нараду силовиків?! — Мій погляд вперся у блідого Львовича. — Ти кого сюди покликав? Цього тракториста? — Я тицьнув пальцем у міністра АПК. — Чи спеціаліста з екології? — Перевів вказівний палець на прем’єра. — Якого хера вони тут сидять?
— Але ж ситуація серйозна, — затинаючись виправдовувався Львович.
— Свєтлов, доповісти усім про те, що тобі відомо! — наказав я генералу.
Генерал підвівся, витяг із внутрішньої кишені піджака складений учетверо аркуш. Розгорнув.
— Це лише за останні два тижні, — попередив він, схвально подивившись на мене. — Прем’єр-міністр отримав від Казимира два мільйони євро на свій рахунок у банку «Андорра-кредит», крім того на рахунок доньки в «Ситі-банку» п’ятсот тисяч доларів. Учора опівдні в нього відбулася зустріч з помічником Казимира Буренковим, на якій вироблялася його лінія поведінки на час кризових засідань уряду! Вони вже прорахували сценарій кризи та дій уряду! Далі. Міністр АПК...
Власенко важко підвівся, жестом закликаючи надати йому слово. Свєтлов замовк.
— Я не збираюся брати участь в цьому цирку, — заговорив Власенко, тримаючись рукою за серце. — Веселіться без мене!
— Та зачекайте ви. — На обличчі Свєтлова з’явилася саркастична посмішка. — От вам варто було б залишитись! Ви з бюджету поцупили вісім мільйонів та в Казимира взяли три. Та й костюм ваш — теж подарунок Казимира до шістдесятиріччя? Хіба ні?
— Коротше, — перервав я Свєтлова. — Нехай зрадники державних інтересів самі встануть та вийдуть! У нас брак часу для зачитування усіх цих фактів!
— Вам час йти у відставку! — тонким голосом пронявкав прем’єр-міністр.
— Не тобі варнякати! — відповів я, відчуваючи, як мої думки та психічний стан входять у особливий взаємний резонанс, гармонійно шикуються у особливому порядку на стежці війни, яку не я розпочав. — Геть звідси!
Прем’єр-міністр розгублено підвівся, запитливо озирнувся на Львовича, потім на двері.
— Йди-йди! — поквапив його Свєтлов.
Потрохи нарада набирала динамічності. Власенко та міністр-еколог пішли. Слідом за ними відправився також міністр транспорту та міністр охорони здоров’я. Кінець кінцем залишилися самі лише силовики.
— Диван знайшли? — запитав я першим ділом у генерала Філіна.
Той заперечливо хитнув головою і почав повільно підводитися зі стільця.