— Це не моє серце, — відповів я. — Так що, будь-якої миті мене можуть вимкнути, а поки що вороги прослуховують нашу з тобою розмову?
— Ні. — Свєтлов несподівано усміхнувся. — Тут ми створили цілковитий захист від проникання радіосигналів та хвиль. Робота датчика заблокована. Ми встигли зробити це вчасно. Навіть лікар здивувався. Сказав, що все йшло до класичної коми, і раптом, коли ми встановили блокування, — Свєтлов обернувся та поглянув на апаратуру, — вам стало краще.
— Так... — видихнув я. — Звідки ви про все це дізналися?
— Лікар, який нещодавно вас оглядав, знайшов мене та поділився зі мною своїми підозрами. Прізвище Резоненко.
Я кивнув. Я пам’ятав, як цей лікар замовк, як тільки у кімнаті з’явився Львович.
— А Львович де? — поцікавився я з підозрою.
— Він тут. Працює! Усе гаразд, з ним усе гаразд. Надійний.
Останнє слово Свєтлов промовив замислено.
— А з ким не все гаразд?
— З Маєю. Вона зникла... На рейсі з Сімферополя її не було.
«Ну що ж, — подумав я. — Цілком логічно. Жінка, яка мріяла посидіти у ресторані «Метрополь», не може бути патріоткою України. До того ж вона вдова олігарха... »
— Через півгодини в нас тут нарада, — Свєтлов перейшов на шепіт. — Лікар дозволив вам бути присутнім.
— Тут в нас це де? — запитав я. — Де взагалі я зараз знаходжуся?
— У Карпатах, у в’язниці, побудованій для операції «Чужі руки». Не хвилюйтеся, про це практично ніхто не знає, а сама територія охороняється, як секретний гірський полігон...
Я раптом невиразно пригадав про рішення позбутися небезпечних в’язнів цієї в’язниці.
— А тут крім мене ще хто-небудь сидить? — обережно поцікавився я.
— Сидять, сидять. Дуже добре, що ми їх не позбулися! Вони нам ще знадобляться у сьогоднішній ситуації. Все ж таки, як-не-як, представники російської влади!
172
Київ. 21 травня 1992 року. Ранок.
Мира зі своєю мамою зустрічають нас, можна сказати, з розпростертими обіймами. Вони вже накрили стіл старою рожевою скатертиною, яку, мабуть, витягли з буфету. Адже я після смерті старого у цій кімнаті нічого не чіпав. Нічого звідси не забрав, лише додав свого мотлоху.
На столі шипить електросамовар, а навколо нього стоять квітчасті чайні горнятка на блюдечках. Такий собі чайний парад планет. І дві вазочки з печивом та дешевими цукерками.
— У нас такий смачний ізраїльський чай! — примовляє Мирина мама, порпаючись у одному з баулів.
Валізи та ці безрозмірні сумки-баули займають зараз майже третину моєї кімнати.
— Куди ж я його поклала?! — запитує вона сама в себе. Потім обертається. — Миро! Ти не пам’ятаєш, куди ми поклали чай?
— Там, де кульок зі спеціями та фініками, — підказує Мира та, пройшовшись уважним поглядом по баулах, показує мамі, де все це лежить.
Я дивлюся на практично однакові сумки-баули та не можу зрозуміти: яким чином їх можна відрізнити одну від іншої? Хоча жінки, мабуть, мають таку властивість. Вони ж розрізняють між собою своїх дітей-близнюків.
За п’ять хвилин ми вже сидимо за столом.
— Я така тобі вдячна! — дякує мені Лариса Вадимівна. — Мені сусіди про все розповіли. І про поминки, які ти організував, і про те, який ти хороший! Мені б такого сина!..
Після цих слів в очах моєї мами з’являється бажання сказати щось гидке або різке. Але вона стримується. І ми продовжуємо уважно слухати Мирину маму, яка зараз поливає багнюкою брудних арабів і таких самих брудних євреїв.
— Це ж треба, — лементує вона. — Я знала, що є водобоязні євреї, від яких смердить. Я і тут одного такого кравця знала, а там таких стільки, що можна греблю гатити! I куди вони нас поселили! Я прибула з культурної столиці, а вони нас у колгосп із громадською їдальнею та щотижневими зборами! Та я ж і в партії ніколи не була. Навіщо мені збори!
Я сьорбаю чай та вичікую, коли вже нарешті Мирина мама наговориться. Вона, мабуть, довго мовчала. Кілька років.
Моя мама також терпляче вислуховує, але на її обличчі написано, що терпцю в неї залишилося не більше, як на десять хвилин.