I справді. Допивши другу чашку чаю, мама пропонує мені та Мирі піти прогулятися, а вони з Ларисою Вадимівною обговорять ситуацію.
Мирина мама на диво спокійно погоджується та по-господарськи, але привітно киває мені на двері.
— Ну що? — запитую я в Мири, коли ми виходимо з під’їзду. — В кафе?
Вона задумливо дивиться на мене. Потім пропонує піти в Музей російського мистецтва.
— Я скучила за прекрасним, — відповідає вона.
Я придивляюся до її обличчя. Вона зовсім не змінилася, лише стала трішки смаглявішою. Це, мабуть, через жарке ізраїльське сонце.
— До музею то до музею, — погоджуюся я.
173
Київ. Жовтень 2004 року.
— Ви маєте дуже рідкісну форму патології, — сумно промовив літній професор, знімаючи з м’ясистого носа окуляри та ховаючи їх у нагрудну кишеню білого халата.
Перед ним на столі лежать результати аналізів. Аналізів, заради яких мені довелося фізіологічно принижуватися, дозволяти людям у білих халатах давати мені найнеприємніші вказівки та поради, дозволяти їм руками у гумових рукавичках обмацувати мене у різних важкодоступних місцях. I все це заради якоїсь крапельки внутрішньої секреції або ще якоїсь там рідини, яку з тіла інакше не видобудеш. Я вже промовчу, що відчував під час видобування з мене сперми негідним для дорослого чоловіка способом.
І от зараз, коли я пройшов усі етапи приниження, вирок лунає як постріл у потилицю: «Ви маєте дуже рідкісну форму патології!»
— Ні, на спосіб життя це не може впливати, — додає професор заспокійливо. — Уся справа в тому, що ваші сперматозоїди... Це дуже рідкісна аномалія, принаймні, серед сперматозоїдів...
— Досить зволікати! — не витримав я, розуміючи, що професорська манера розмовляти може довести мене до нестями.
— Так-так, я вже підходжу до самої суті. У вашій спермі близько вісімдесяти відсотків здорових сперматозоїдів. Але вони дуже пасивні та неймовірно уповільнені. І двадцять відсотків, скажемо так, генетично дефектних, але дуже швидких та моторних. І от ці двадцять відсотків дефектних сперматозоїдів завжди будуть випереджати, завжди будуть попереду. Ви розумієте?
— Ви хочете сказати, що в мене не може бути здорових дітей?
— Сказати таке було б спрощенням. — Професор знову почепив на ніс окуляри та взяв до рук один з бланків аналізу. — Якби повністю усі сто відсотків сперматозоїдів були б дефектними, але наразі ситуація краща... Не така сумна перспектива. Насправді, мене бентежать ваші здорові сперматозоїди... Чому вони не активні?!
— Ви в мене запитуєте? Краще порадьте, що мені робити далі?
— Я чув, що один молодий учений розробив метод очищення сперми. За тим самим принципом, що й очищення крові. Гадаю, що вам не завадило б із ним зустрітися. Я бачу, ви з тих людей, які не будуть довго та терпляче лікуватися. Я правий?
— Я — дуже зайнята людина, — процідив я крізь зуби.
Краватка почала тиснути шию. Я послабив вузол.
— Я розумію, — кивнув професор. — Лікуватися можна і пізніше. А якщо ви хвилюєтеся про свою здорову спадщину, тоді дійсно зверніться до цього фахівця. Він також молодий. Він вас зрозуміє. Ви, здається, хочете зачати дитину і якомога швидше. Так?
— Можна сказати і так.
Професор розвів руками.
— Тоді лише один шлях. Зробити очищення сперми, а потім штучне запліднення. Не буду вас затримувати! Десь тут в мене була його візитівка...
Професор згріб мої аналізи. Підняв якісь інші папірці, списані незрозумілим лікарським почерком. Витяг з-під паперів прямокутничок візитівки та простягнув її мені.
— Це серйозний молодий вчений, до нього вже багато хто звертався... Та й візьміть ваші аналізи. Віддасте йому!
Я піднявся, сховав отриману від професора візитівку з бланками аналізів та вийшов.
— Куди тепер? — запитав у мене Віктор Андрійович, коли я умостився на задньому сидінні свого службового «мерса».
— Туди! — скерував я, простягаючи водієві щойно отриману візитну картку.
174
Карпати. Січень 2016 року.
Згодом я зрозумів, що перебільшив свою слабкість. Принаймні слабкість рук. Я зрозумів це, коли двоє офіцерів охорони перед початком наради допомагали мені сісти на ліжку. Вони взяли мене з обох боків попід руки та просто підтягли угору. Точніше, далася ця процедура їм зовсім не просто. Моя раптова фізична важкість, як і нещодавня слабкість моїх рук, досить швидко знайшла пояснення. Поверху товстелезного светра на мені був важкий бронежилет. Якщо взяти до уваги його вагу, то він міг би врятувати мене від прямого попадання артилерійського снаряда. Взагалі-то, мій здогад стосовно його можливостей був не повний. Жилет був ще однією лінією захисту мого зрадливого серця. Він дублював блокування серцевого датчика. Він важив не менш як п’ятдесят кілограмів.