На нараду з’явилися Коля Львович, генерал Філін, двоє чоловіків у цивільному похмуро-рішучого вигляду, за яких поручився сам Свєтлов. Зазирнув до палати і лікар Резоненко. Я відразу впізнав його. Він зазирнув, відшукав мене поглядом та схвально кивнув.
— Давайте швиденько і конкретно, — запропонував генерал Свєтлов і поглядом передав слово Львовичу.
— Сергію Павловичу, — почав той. — Казимир знову літав на півдня до Москви та приїхав у дуже чудовому настрої. Ось фотографії...
Він простягнув три знімки, зроблені з відстані. На них Казимир спускався трапом літака. На обличчі була самовдоволена та самовпевнена посмішка.
— Ми не знаємо, з ким він зустрічався. Але перша зустріч після повернення до Києва в нього була з лідером комуністів. Якщо вони об’єднаються, наші шанси перемогти у цій ситуації різко зменшаться.
— Конкретніше, — попросив Львовича Свєтлов.
Я зрозумів, що ця компанія радилася без мене вже не раз. І напевно прийняла якесь важливе рішення, яке доручила Львовичу, як голові АП, його озвучити.
— Будь ласка, не реагуйте відразу, — продовжив Львович. — Трішки поміркуйте. Та головне — не хвилюйтеся! Ми вважаємо, що зараз найрозумнішим з вашого боку буде написати заяву про відставку... та оголосити про позачергові президентські вибори. І, звичайно, відразу ж заявити, що ви візьмете в них участь! Цим самим ми зіпсуємо плани Казимира. Та й уведемо сам процес до легітимного гирла. Після цього комуністи зрозуміють, що в них з’явився шанс прийти до влади без Казимира, і їхній потенційний союз не відбудеться...
— Згоден! — видихнув я і відразу ж відчув полегшення в грудях. — Але з умовою, що я не братиму участі у виборах!
Львович зі Свєтловим перезирнулися.
— Ні, ви не зрозуміли! — заторохкотів нервово Львович. — Ми усе вирахували! Ви все одно виграєте на позачергових виборах. Ми вже повністю розписали сценарій! Ми працювали три доби!
— Ви хочете, щоб відразу після виборів мене вимкнули? — я показав рукою на свої груди. — I знову вибори?
— Ні, — Свєтлов заперечно похитав головою. — Ми займаємося цим питанням. Навіть американці згодні нам допомогти. Потрібно визначити, звідки намагаються пробитися сигналами до вашого серцевого датчика. Якщо впіймаємо довгу хвилю, ми нею, як слідами, вийдемо на цю контору!
— А що, хіба досі не зрозуміло кому це вигідно? — Я саркастично всміхнувся.
— Зрозуміло, але у таких випадках ми можемо впіймати лише виконавців, а не замовників.
— Робіть, що хочете! — я дав собі спокій. — А мені встановіть сюди телевізор, я хоч буду новини дивитися!
— Не можна, — зі співчуттям у голосі застеріг генерал Свєтлов. — Він не буде тут працювати. Цілковите блокування. Адже на ваш датчик можна вийти навіть через увімкнений телевізор, вірніше, через його антену.
— Відрізали? — запитав я та обвів усіх поглядом. — Ви чимось нагадуєте мені змовників...
— Можливо, віскі? — запропонував раптом генерал Філій та обережно поглянув на Свєтлова. — Адже можна?
— Віскі? — сумно повторив Свєтлов. — Можна! Панові президенту можна усе, чого йому заманеться! Він не турбується про державу! Він не думає, що якщо до влади прийде опозиція, то для більшості його команди завжди знайдеться місце у в’язниці, а в інших заберуть усе, що є, та випруть голими та босими за кордонні стовпи... Разом з дружинами, дітьми та коханками! Ми ж не вас захищаємо, ми намагаємося врятувати систему від системи, яка ще набагато гірша від сьогоднішньої!
Дивно, але, прослухавши цей відчайдушний монолог Свєтлова, я раптом засоромився. Ні, моя емоційна байдужість як і завжди була на місці, але у голові виник слабкий протест. Протест проти цієї самої байдужості до доль Батьківщини та її служників.
— Гаразд. — Я спробував бадьоро посміхнутися. — Я на вашому боці. Але тримайте мене у курсі подій!
175
Київ. 22 травня 1992 року.
Страшенно ненавиджу скандали. Дуже-дуже ненавиджу. Бо не вмію брати в них участі, а тим більше, отримувати задоволення. І вчора, коли ми виявилися єдиними відвідувачами Музею російського мистецтва (ось тобі і культурна країна!), коли Мира милувалася «передвижниками», мабуть тому, що після еміграції до Ізраїлю та повернення до Києва сама стала «передвижником», але валіз та баулів, — я тривожно малював у своїй уяві «розборки» між її та моєю мамами. Нервово поглядав на годинник, розмірковуючи, коли до них повертатися.