Ми добрі дві години блукали залами музею. Потім зайшли у булочну та взяли по бубликові з маком і не поспішаючи попрямували назад, туди, де велися переговори.
— Твоя мама вже пішла додому, вона чекає тебе на обід, — багатозначно промовила Лариса Вадимівна, щойно ми з Мирою зайшли до кімнати. — А завтра увечері ми знову тут зустрінемося.
— А ночувати? — я подивився на тахту, гулясту через пружини, що рвалися на волю, та на металеве ліжко з блискучими залізними набалдашниками на чотирьох «несучих колонах» обох спинок.
— Мама тобі про все розповість!
Я кивнув на прощання. І Мирі, і її мамі. Та поїхав на роботу. Вранці я встиг подзвонити Жорі Степановичу. Сказав, що вирішую квартирні проблеми.
— Вирішиш — прийдеш! — спокійно відповів він.
Проблеми не вирішилися, а на роботу треба було їхати. Хоча в мене там був маленький, але цілком європейський офіс з телефоном на столі. Там я почував себе поважним й дорослим чоловіком, до якого лише одна Віра ставилася зневажливо. Але і це минеться, коли я вирішу усі свої проблеми з житлом та відвідаю той магазин. Тим більше, що його назва та адреса були мені тепер відомі.
176
Київ. Грудень 2004 року.
Дивно, коли людина лікується, у неї з незрозумілих причин виникає передчуття кращого життя. Я помічав це протягом багатьох років у своїх знайомих, навіть у тих, у кого лікування закінчувалося смертю. От зараз і сам переживав цей синдром.
— Чого це ти такий веселий? — запитала в мене Світлана, коли я повернувся додому.
Запитала підозрілим голосом та поглянула таким самим поглядом. Я навіть не знаю, про що вона подумала. Але саме тут пролунало її друге запитання:
— Ти що, йдеш кудись сьогодні увечері?
— Ні, — відповів я. — А чому ти запитуєш?
— Та ні, так собі, гадала, що ти щось смакуєш наперед...
Ну от, виявляється, що мій синдром можна прочитати і за виразом мого обличчя. «Смакую, смакую», — міркував я, скидаючи довжелезне пальто, роззуваючись та косячи поглядом на все ще збентежену Світлану, яка завмерла тут, у передпокої. Вона, напевно, йшла на кухню і зупинилася, почувши клацання замка. На ній був тигровий мохнатий халат та пухнасті капці.
— А ти сьогодні на когось чекаєш? — поцікавився я, натякаючи на Жанну.
Більше до нас, вірніше, до неї, ніхто не приходив. А заради Жанни можна було б не турбуватися про свій зовнішній вигляд. Я вже звик до того, що не є приводом, чи, точніше, стимулом для відвідин перукарні та косметичного салону.
Втім, єхидність моїх роздумів затихла, коли я згадав, заради чого «лікуюся».
Я підійшов до Світлани, обійняв її. Вона притулилася до мене, схилила голову на плече. От-от заплаче.
— Незабаром Новий рік, — прошепотів я.
Вона наче кивнула, натиснувши двічі своїм лобом на моє плече. Потім підвела обличчя, долонею забрала пасмо кіс, що впало на лоб.
— Я не хочу святкувати, — прошепотіла вона.
— Не хочеш — не будемо, — погодився я.
Цього вечора вона рано лягла спати. А я сидів на кухні. Пив чай та згадував розмову з молодим фахівцем з лікарні мікроочищення крові. Він довго вивчав мої аналізи, перед тим як почати розмову. Але коли він заговорив, то слухати його було набагато цікавіше, на відміну від старого пишномовного професора.
— Це справді дуже рідкісна генетична патологія, — говорив він. — Частіше вона виявляється через психіку, але іноді, як у вашому випадку, через сперму.
Після сказаного я відразу згадав братана Дмитра та його здорову дівчинку. Точно! Повністю здорова сперма та хвора голова. Усе те, про що розповів мені лікар, викликало в мене величезну довіру.
— Сам процес мікроочищення дуже дорогий, — відразу попередив він мене. — Відсоток успіху величезний, близько дев’яноста відсотків. У мене ще не було подібного випадку, але я вже відділяв здорові сперматозоїди від хворих для подальшого штучного запліднення. Від вас для гарантії успіху будуть потрібні три окремі еякуляції.
— Чого? — не зрозумів я.
— Тричі кінчити в різний посуд або у три різні презервативи і покласти сперму в холодильник. Але вона має бути тут не пізніш як за добу. Далі — вже мій клопіт.
— Але скільки це буде коштувати?
— Близько дванадцяти тисяч доларів.
Сума не викликала у мене жодних заперечень. І я, отримавши на прощання від спеціаліста запевнюючий погляд, пішов.
І приїхав додому в чудовому настрої. Я їхав і радів, що не показав Світлані лист із швейцарської лікарні. Тепер було очевидно, що винна у всьому була моя рідкісна патологія, але ж не розповідати їй про це зараз. Я виправлюся! Я підготую свої найкращі, стерильні сили для нової спроби, яка повинна закінчитися веселими дитячими криками у нашій квартирі. Такий от вийшов вечір. А Новий рік можна і не святкувати. Можна лише дочекатися, коли він прийде, і відразу ж почати готуватися до нового життя.