— Подивимося, — труснув я головою. — А як мої амурні справи?
— Ах так! Майю знайшли! — випалив він, і очі його загорілися спортивним вогнем.
— І що з’ясували?
— Нічого! Вона, виявляється, нікуди з Криму не виїжджала. Мешкала у будиночку для прислуги на держдачі... З садівником.
— Що-о?! — не зрозумів я.
— З садівником жила. Ми ними потім займемося...
— А навіщо ними займатися? Раптом вони щасливі?
Свєтлов поглянув на мене занепокоєно.
— Гаразд, займетеся нею. Коли вона садівника покине! — усміхнувся я.
Свєтлов розслабився. Раптом про щось згадав. Дістав з кишені піджака мобілку. Спробував набрати номер, але згадав про блокування сигналів і, не кажучи жодного слова, вийшов.
181
Київ. 2 червня 1992 року. Ніч.
Я лежу на спині, долонями притримую потилицю, і ця поза додає моїм думкам додаткової значимості. А думки, відштовхуючись від стелі, на якій я поглядом намагаюся відшукати якщо не сенс життя, то, принаймні, пояснення того, що відбувається зі мною, рикошетять по буденності та банальності. От я зараз розштурхаю її та запитаю, що вона про це думає чи що вона про це відчуває?
Я трішки нахиляю голову та знімаю свій погляд зі стелі на її потилицю. Вона лежить на боці, спиною до мене. Ми якось природно й легко прийняли рішення матерів. І першої ж ночі вирішили зекономити на чистих простирадлах та підодіяльниках. Щойно другий тиждень ми спимо разом, а мені здається, що я живу з цією жінкою вже сто років. Залізаючи під легку ковдру, ми не кохаємося, а «вовтузимося». Точніше, я «вовтужуся» на Мирі, поки не втомлюся, а вона терпляче чекає.
Потім обертається до мене широкою спиною та засинає.
Я пригадую наш похід на Труханів острів до могили старого. Лариса Вадимівна не була у захваті ні від пам’ятника, ні від місця. Лише похитала головою, гірко зітхнула та руками без будь-якого інструмента посадила на могилці кілька фіалок, які принесла з собою. Вона витискувала у землі дірку, опускала туди слабкий корінчик квітки та трамбувала. Теж пальцями.
Моя мама дуже хвилювалася, що Мирі та її мамі дуже не сподобається напис «від сім’ї Буніних». Вона вже і забула, що дата смерті на гранітній плиті не відповідала дійсності. Втім, це нікого не цікавило. Старий помер, у нього була могила. На могилі стояв пам’ятник. Ось і все, що бралося до уваги.
Мира уві сні скинула з плечей ковдру. Мабуть, їй стало жарко. Її тіло й раніше, до еміграції, не вирізнялося красою та грацією. Це було помітно і зараз, у півтемряві. Я намагався пригадати нашу першу інтимну зустріч. Це було, здається, в Оперному театрі, на горищі. Я напружив пам’ять, але своїх емоцій та відчуттів, які супроводжували нашу першу близькість, пригадати не міг.
— Не можна двічі зайти в одну й ту саму річку, — прошепотів я задумливо.
Чи подумав, що прошепотів, а насправді промовив звичайним, негучним голосом.
Мира заворушилася. Важко перевернулася, і її сонливі очі втупилися в мене.
— Що ти там говориш? — запитала вона.
— Не можна двічі зайти в одну й ту саму річку, — повторив я. — Хтось із давніх сказав...
— А чому ти не спиш?
— Не спиться, — голосом нещасного пояснив я. Зате думається.
— Ти, мабуть, хвилюєшся, — посміхнулася Мира. — Завтра під вінець?
Мені кортіло бовкнути їй що-небудь грубе, та я промовчав. Але моя непромовлена грубість якось інакше, безслівно вилетіла з моїх думок та ніби розчинилася у повітрі кімнати.
Мирі вже також перехотілося спати.
— А про річку — це ти про мене? — запитала вона.
— Що?
— Ну ти, можливо, хотів тим самим сказати, що не можна двічі увійти в одну й ту саму жінку?
Я замислився. Замислився і зрозумів, що Мира має рацію. Іншого приводу згадувати цю давню мудрість не було.
— Мабуть, — видихнув я.
— Тіло не річка, — промовила Мира. У тіло можна заходити скільки завгодно. Адже тіло — нічого особливого...
«Твоє то й справді», — подумав я, дивлячись на її груди, що не мали ніякої форми.
182
Київ. 31 грудня 2004 року.
Щоб там не було, але вчора увечері я відправився на пошуки подарунка для Світлани. Пошуки привели мене в магазин «Новий Ермітаж» на вулиці Січневого Повстання, звідки я вийшов із симпатичним подвійним срібним свічником.
Я не став чекати опівночі і подарував їй свічник відразу. Світлана спокійно прийняла дарунок.
— Знаєш, — зітхнула вона, — якщо хочеш, можеш піти куди-небудь... Я хотіла б залишитись на самоті.
— І що, ти сама будеш сидіти за столом та чекати опівночі? — Я з сумнівом зазирнув у її обличчя.