I вони, на диво, відпустили мене легко.
— Стіл буде готовий через півтори години, — попередила Лариса Вадимівна.
Я кивнув та пішов. Просто пішов, звертаючи на кожному розі, що траплявся мені на шляху. Так я несподівано вийшов до чудернацького бару зі спортивною назвою. Бар розташувався у підвалі, а на вивісці красувався баскетбольний м’яч.
«Цікаво, — подумав я. — Що ж п’ють баскетболісти?»
Всередині, якщо судити про людей з їхнього зросту, баскетболістів не було. Зате ціни на горілку та коньяк не кусалися, а бутерброди на барній стійці, накриті широкою скляною колбою від мух, які кружляли попід стелею, мали досить демократичний вигляд. Ліворуч лежала стопка бутербродів з лікарською ковбасою. I я раптом зрадів. Зрадів тому, що мама не привезла на мій шлюб братана Дмитра.
Трішки пізніше це ж саме мене і засмутило. Я уявив собі, що міг би попросити в Дмитра паспорт і зареєструвати не свій шлюб з Мирою, а його. Йому ж бо все одно, а мені ця печатка у паспорті зовсім не подобалася. Я взагалі не люблю печаток.
Повернувся я у рідну комуналку після опівночі. У квартирі було тихо, лише дзвінко крапала вода у раковині на кухні.
Цього разу у кімнаті були розстелені ліжко й тахта. Мира спала на ліжку, отже, тахта чекала на мене.
— Це що, дрібна помста? — всміхнувся я, похитуючись від випитої у барі горілки. — Як до шлюбу, то можна, а як чоловік став законним, то не можна?
I я, роздягнувшись, поліз до неї під ковдру, проігнорувавши приготовану тахту.
185
Київ. 31 грудня 2004 року. Вечір.
У супермаркеті біля будинку Ніли я купив пляшку червоного «Артемівського», величезну коробку цукерок, і вже на касі «трійник» презервативів. Рука сама потяглась і взяла коробочку із засобами для безпечного сексу. Лише потім, на виході із супермаркету, я раптом зрозумів — три штучки! Це саме те, що потрібно! I не треба буде ніяких пояснень! Дивно, але сама доля наближала виконання запланованого.
У квартирі Нілочки практично нічого не змінилося. Той самий стіл був сервірований так само, як і минулого разу. Сама Нілочка була одягнута чепурніше. В коротке плаття для коктейлів бордового кольору з косим подолом, короткий бік відкривав стегно. Тілесні блискучі колготи, золотий ланцюжок з кулончиком, сережки. А найголовніше — свіжа зачіска.
— Я така рада, що Ви прийшли! — Вона мало що не захлиналась від щастя. — А то я навіть не знаю! Цілу ніч дивилася б телевізор!
Телевізор ми все одно дивилися. Але спочатку випили її пляшку шампанського, потім мою. I наш настрій так піднявся, що про Новий рік ми згадали тільки завдяки телевізійній заставці з Дідом Морозом і Снігуркою. Про що ми тільки не розмовляли, поки раптом погляд Нілочки не ковзнув екраном телевізора. Ми відразу вимкнули звук, а картинку залишили. Мабуть, заради цього і залишили, щоб потім стрепенутись і ввімкнути гучність.
Усе між нами відбулося напрочуд легко. Ми підспівували Пугачовій і Сердючці, потім почали танцювати. Танці довели нас до спальні, де не було світла. I тут ми разом перейшли на шепіт. Лагідний шепіт у темряві. Поки ми шепотілися, шурхотіло коктейльне плаття, піднімаючись над головою Нілочки, покидаючи до ранку свою власницю.
Незважаючи на сп’яніння від новорічного побачення, я не забув про інструкції спеціаліста з мікроочищення крові й сперми і після кожного нападу пристрасті, трохи полежавши та попестивши ніжну шкіру милої Нілочки, я йшов на кухню, де ховав у холодильник зав’язаний вузлом презерватив, у якому зберігалося безліч здорових і двадцять відсотків дефектних сперматозоїдів, цих невидимих хвостатих істот, які мріють стати людьми.
Вранці Нілочка попросила кави. Я побалував її, але, помітивши, що вона ще не збирається вставати, пошепки попрощався з нею, вибачився за швидкий відхід, і, прихопивши з холодильника свої скарби, тихенько причинив за собою двері.
Новорічний Київ спав. Я, власне, й не знав, котра година. Не знав, поки не знайшов у кишені піджака знятий з руки годинник. Половина одинадцятої! І нікого навкруги. Дорогою іноді проїздять таксі та патрульні машини міліції. «Який день тижня?» — запитую я в себе. «Перше січня!» — відповідає моя голова, зовсім не бажаючи перевтомлюватися.
186
Карпати. Січень 2016 року.
Два тижні перебування у карпатському засланні сприятливо позначилися на моєму здоров’ї. У моменти тиші, вже давно не звертаючи уваги на підвішену до стелі відеокамеру, я віджимався від підлоги разів десять поспіль. Звичайно, якби на мені не було важкого бронежилета, то й пишатися не було б чим. І ці вправи швидше можна було б віднести до важкої атлетики, ніж до фізичної зарядки. І свої біцепси я відчував з тваринною радістю. Навіть просто напружуючи м’язи лівої чи правої руки і доторкаючись до них, я відчував бадьорість. Виникало відчуття, ніби я дійсно проводжу час на тренуваннях, у спортивному таборі, звідки у визначений час вийду в халаті на ринг під світло прожекторів. Вийду — і одним ударом лівої зіб’ю з ніг супротивника.