«Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Гарний лозунг, але я так і не зробив його девізом свого життя. Бо скромний. Хто мене так виховав — зрозуміло. Мама. Аж раптом, кілька днів тому — приємний сюрприз. Я віддавався роботі справді «за здібностями» і нічого не вимагав, просто брав, що давали. І от Жора Степанович з палаючими від усвідомлення своєї щедрості очима заходить у мій міні-кабінет і оголошує:
— Післязавтра йдеш у відпустку!
— ?..
У відповідь на моє німе запитання він тільки усміхається.
— Летиш у Єгипет! По путівці! Спонсорує агенство «Східний експрес», а ми його власника робимо віце-президентом асоціації. Адже в нас не було віце-президента!
— А що я маю з собою брати? — цікавлюся я і розумію усю пришелепкуватість мого запитання.
— Ти був коли-небудь на морі?
— Аякже!
— От і бери все, що потрібно для моря. Та не забувай, що там спекотно!
Відпускні в рожевому конверті мені принесла Віра.
— Ти одружився? — запитала вона пошепки.
— Ні, розписався, — відповів я, зазираючи в конверт, де на свою величезну радість побачив не менше п’ятисот баксів.
— А яка різниця? — шепоче вона, а в оченятах — насмішка.
Я зітхаю. Дивлюся на неї споживацьким поглядом. Адже вона зараз — просто цукерка. Худенька, в чорних облягаючих брюках-дудочках, у грайливій квітчастій блузці, з хлопчачою стрижкою, що надає милому личку нахабно-пустотливого виразу.
— Розписуються для того, щоб прописати або прописатися, — відповідаю я, намагаючись пародіювати її сміхотливий шепіт. — А одружуються для взаємного пред’являння сексуальних претензій!
— А ти, виявляється, розумніший, ніж я думала! — шепоче Віра і озирається на залишені прочиненими двері в мій міні-кабінет.
«Що це я зморозив? — замислююсь я, і, прокрутивши у швидкому темпі свої останні фрази, заспокоююся. — Багатозначно, але дотепно».
— А чому це ти вирішила, що я... — Мені важко підібрати потрібне слово, воно не має бути образливим, адже про себе кажу. — З якого дива ти вирішила, що я дурень?
— Та ж тебе сюди таким привели!
— Ну, значить, я тут порозумнішав! Твій вплив!
— Шкода, що мені путівки не подарували, — зітхає вона.
Її легкий підлітковий голос, прийшовши на зміну шепоту, говорить про те, що наш діалог з нею підійшов до завершення.
— Ти ж розумієш, халяви на всіх не вистачає, — заспокоюю її я, теж перейшовши на нормальний тон. — Я б тебе з собою взяв...
— Там, до речі, вистачить на ще одну путівку! — Віра вказує пальчиком на рожевий конверт у моїх руках.
У двері хтось стукає. Дуже вчасно. Тепер мені не доведеться «вирулювати» з глухого кутка, у який мене грайливо загнала Віра своїми останніми словами.
Заходить черговий потенційний член Асоціації підприємців.
— Вам кави чи чаю? — Віра невинним поглядом дивиться на відвідувача.
— Кави, — відповідає той.
— Мені теж, — додаю я і встигаю помітити на її личку нахабну посмішку.
А зараз, у готельному ресторані під час сніданку, набравши собі дві тарілки салатів, оливок, курятини та баранячих сосисок «Мергез», я нудьгую. За сусіднім столиком солодка парочка з Москви, не соромлячись нікого, згадує минулу бурхливу ніч. У мене також номер на двох та й ліжко величезне. Може, й треба було б узяти з собою Віру? Хоч, може, вона так собі патякала, дуріла?
Я зітхаю, п’ю апельсиновий «фреш», поглядаю на сусідів по цьому курортному комплексі. Усі кайфують на повну котушку, а я тільки наполовину: море, сонце і халява.
188
Київ. Січень 2005 року.
Від учора ходжу під враженням. Ніби я доторкнувся до вічності чи до вищого розуму. Спочатку не міг дотелефонуватися до свого лікаря-спеціаліста з дуже рідкісним прізвищем — Кнутиш. Але близько шостої він увімкнув свою мобілку і дуже радісно відреагував на мою доповідь. «Матеріал готовий? Чудово! — бадьоро промовив він. — Підвозьте в лікарню за годинку!»
Я приїхав туди трішки раніше і хвилин п’ятнадцять тупцяв біля вкритого снігом порогу. Він під’їхав на BMW синього кольору. Не поспішаючи виліз з машини, дістаючи з кишені довгої дублянки ключі.
Увімкнув світло у коридорі, потім відкрив важкі залізні двері з написом «Лабораторія». Далі все відбувалося, як в американських фільмах. Ми зупинилися перед лабораторним столиком. Я передав йому пакетик із трьома, як він висловився по-медичному, «еякуляціями». Він акуратно перелив усе в пробірки, побовтав перед очима, подивився на просвіт. Приклеїв до кожної етикетку з номером. Закрив гумовими корками. Потім відкрутив кришку великого хромованого бідона, і звідти вгору відразу піднявся холодний туман, ніби бідон видихнув на морозі. Лікар відігнав туман рукою вбік і прицільно опустив пробірки в дірки спеціальної підставки всередині бідона. Я встиг помітити, що поруч уже стирчали корочки інших пробірок з етикетками. «Генофонд України!» — подумки всміхнувся я.