— Не турбуйтеся, Сергію Павловичу, — закриваючи кришку бідона промовив спеціаліст. — За місяць ми вашу сперму відрафінуємо до найвищої проби! За моєю методикою! I відразу зможете запускати її в діло!
— А платити коли? — поцікавився я фінансовим боком справи.
— Ви будете частинами чи все разом?
— Все разом!
Відповідь сподобалася спеціалістові. Він швидко поглянув на настінний календар.
— Давайте десь числа п’ятнадцятого, після свят!
189
Карпати. Лютий 2016 року.
Людині, яка не бачить навколишнього світу, можна розповідати про цей світ усе що завгодно. Можна підвести сліпого до вікна і сказати йому, що з вікна стримить Ейфелева вежа чи піраміда Хеопса. Можна глухому поставити компакт Руслани і сказати, що він слухає дев’яту симфонію Густава Малера. Яка різниця? Це вже справи сліпого, глухого або того, хто не бачить цей світ — вірити словам, які замінюють реальність, чи не вірити.
— Все йде чудово, — повідомляє мені під час сніданку Львович.
У нього під очима мішки, та й колір обличчя зовсім нездоровий. Не спав або перепив. Але «все йде чудово»!
— Конкретніше, — прошу його я, дивлячись на варене яйце, що стоїть у келиху-підставці, й цілячись алюмінієвою чайною ложкою по його верхівці.
— Рейтинг росте, — каже він, поспіхом сьорбаючи чай з великої фаянсової кружки. — Ми цілу ніч зі Свєтловим ваше досьє читали. Знайшли дещо корисне для передвиборної кампанії. Так! І головне! Розшукали вашу Нілу. Вона в Будапешті. До неї вже виїхала людина. Сьогодні увечері з нею зустрінеться. Відразу доповім!
— А мені можна почитати моє досьє? — цікавлюсь я, єхидно посміхаючись.
— Вам не можна, — досить спокійно відповідає Львович. — У нас немає закону, згідно з яким громадяни мають право ознайомлюватися з власними досьє, заведеними на них спецслужбами.
— Доведеться прийняти такий закон, — не поспішаючи, промовляю я.
— Не варто, — впевнено заперечує мені Львович.
Дивиться на мене впритул, водночас поправляючи свою краватку, яка з’їхала набік.
Я бачу, що сорочка на ньому далеко не першої свіжості, та й на внутрішній частині комірця проглядає темна смужка немитої шиї.
— Не варто навіть думати про це, — повторює він тим самим впевненим у своїй правоті голосом. — Це може створити непередбачувану корупцію в роботі спецслужб. Вам потрібно прийняти душ...
— Тобі також, — відповідаю я. — А що, тут немає ванни?
— Тут немає гарячої води. Вийшов з ладу дизель генератора.
— Я можу й під холодною митися.
Львович залишає кімнату напруженішим і втомленішим, ніж коли зайшов. Важко сказати, що його засмутило. Мені, взагалі-то, начхати. Я думаю про Нілу і намагаюся собі уявити, яким чином вона опинилася у Будапешті. Це ж не Нью-Йорк чи Париж!
190
Київ. Липень 1992 року.
Поки я насолоджувався Червоним морем у Єгипті, вдома, у Києві, нагрівся Дніпро і його, наче мухи, обсіли засмагаючі кияни і гості столиці. Якби я не був засмаглим і не відпочив, я б також рвався на піски Гідропарку. Але після Єгипту підходити до каламутної дніпровської води і пляжних пісків, засіяних пивними корками, не хотілося.
Мира не зраділа моєму подарунку — сувенірному мідному глечику. Вона і моєму поверненню, здається, не зраділа. Щойно я завалився в кімнату, жбурнув сумку на підлогу, як вона відразу заквапилась, почала кудись збиратися, скинула хатній халат і почала товстезними стегнами влазити в блакитні ізраїльські джинси. Глечик взяла, покрутила в руках і поставила на стіл.
— Буду ввечері, — сказала вона і пішла.
Залишившись на самоті, я зауважив, що запах у кімнаті змінився. Він ніби став молодшим і дешевшим водночас. Антикварна, трішки аристократична затхлість, в якій вгадувалися нотки нафталіну і запах старої шкіри (що йшов, мабуть, з тахти), поступилася, здала свої позиції. Я обійшов кімнату й відразу ж виявив джерела цієї новизни: балончик з освіжувачем повітря «Лаванда» і одеколон в рожевому флаконі з якимось французьким написом на етикеточці.
«Все як у кішок, — спало мені на думку. — Нова розмітка території!»
Поки я смажив собі картоплю, на комунальну кухню зазирнув сусід, який колись розношував туфлі покійного старого.