Підіймаю з підлоги дипломат, на колінах відкриваю його і викладаю на стіл три тугих конверти.
Лікар Кнутиш уважно дивиться на конверти, потім підводить погляд на мене, і я розумію, що в його мозку виникає необхідність сказати мені щось важливе.
— Я вам повідомлю відразу, коли все буде доведено до кінця. Потім ми зможемо рафінад заморозити або просто охолодити, але було б краще, якби ви відразу змогли б застосувати його для діла. Але перед цим обов’язково треба підготувати свою дружину. Сама процедура — річ малоприємна.
Він промовляє це звичайним голосом, спокійно, діловито. Я у захваті від його інтонації, від слів, які він добирає.
— Добре, — кажу я і пересуваю конверти на його бік стола.
Він розпихає конверти по внутрішніх кишенях твідового піджака.
Нам підносять замовлену їжу і дерев’яні палички. І ми просто обідаємо.
— Вас чекають в Історичному музеї, — нагадує мені Віктор Андрійович, щойно я займаю своє місце на задньому сидінні авто. — Директор музею просив приїхати до половини першої...
— Зачекає, — відповідаю я.
Виїжджаємо на Велику Васильківську, праворуч залишається завалений на магазин «Адідас» житловий будинок.
Я зовсім не хочу в цей музей, але завдання я отримав від самого шефа — підшукати картину розміром два метри на метр шістдесят, дорогу і в хорошому стані.
«Цікаво, — розмірковую я. — Звідки такі точні розміри? Там що, шпалери порвалися? Чи на стіні пляма з’явилася? Було б добре, якби я розумівся на живописі! Адже я не відрізню прекрасне від гарного. Вірніше, те що гарне — зрозумію, коли побачу. Якщо воно відповідає моєму смаку. А от оцінити по-справжньому, зрозуміти цінність — це вже навряд чи. Та й директор музею — жук! Ніколи справді коштовної картини не віддасть. Буде намагатися, мабуть, яку-небудь муру всунути».
192
Карпати. Лютий 2016 року. Понеділок.
Від сьогоднішнього ранку моє життя в карпатському ув’язненні помітно полегшилося. З мене скинули бронежилет, і цей факт відразу відбився на моєму самопочутті. На якусь мить я став легшим за повітря. Мені здавалося, що варто лише підстрибнути — і я зависну над підлогою, вкритою дешевим коричневим килимом. Я зможу підлетіти до дешевих фотографічних «вікон», за якими вже другий місяць одні й ті самі, від яких вже мулько очам, укриті сніжними рукавами сосни і ялини.
— Ми підсилили блокування кімнати й коридору, — пояснює Свєтлов, тримаючи в руках скинутий з мене бронежилет. На його обличчі здивування. Він, ймовірно, і не уявляв, скільки може важити така ось душогрійка.
Він опускає жилет на стіл. Сам присідає.
А я помічаю, що біля ніжки письмового стола стоїть дипломат. Я навіть не помітив, коли цей дипломат тут з’явився. Відразу мені на думку спадає невдалий замах на життя Гітлера, коли портфель з вибухівкою опинився біля занадто товстої ніжки дубового стола.
— Це твій? — запитую Свєтлова.
Генерал опускає погляд. Я, з миттєвої реакції його губ, що посміялися зі своєї розгубленості чи втоми, розумію: це дипломат Свєтлова.
Він розкриває дипломат у себе на колінах і першим ділом виставляє на стіл пляшку «Аберлора». Мій погляд зупиняється на незвичного вигляду синій акцизній марці. Я нахиляюся вперед усім тілом і роздивляюся її. Від угорської усної зазвичай шумить у голові, від угорської письмової — ряботить у очах.
— То це ти їздив у Будапешт? — запитую.
— Так, — відповідає Свєтлов. — Тут недалеко.
— Розповідай!
— Усе чудово, — знизує він плечима. — Їй заплатили сто тисяч євро. У цю суму входила плівка і, якщо виникне така необхідність, докладне інтерв’ю для жовтої преси нібито від вашої колишньої коханки.
— Що ж тут чудового? — дивуюся я.
— Чудово те, що вона нам усе розповіла. На її слід вийшов наш колишній колега, який її тоді контролював. Він зараз на Казимира працює. Зрозуміло, що це його ідея. Адже про плівку він знав. А Ніла сиділа без грошей. Сама, в малесенькій квартирці...
— Як вона зараз виглядає?
— Майже так само, як на фотографіях. Я маю на увазі обличчя...
— Далі! — прошу я. Чомусь доля Ніли мене дуже зацікавила. Тим більше, що її відкопали, як таємну зброю проти мене.
— У Будапешті вона третій рік. Вийшла заміж за «нового українця». Він узяв величезний кредит і втік в Угорщину. Придбав їй там цю квартирку й зник. Вона підробляє там у колишніх наших нянею або покоївкою. Дуже зраділа нашій зустрічі. Про вас розпитувала...
— Що розпитувала?
— Цікавилася, чи не погладшали ви, чи не одружилися, скільки дітей...