Я важко зітхнув. Згадав доньку Валі та Дмитра Лізу, якій тепер, мабуть, років дванадцять. Згадав «Сад Льюїса Керролла» і дві троянди з іменами «Vira» й «Oleg». Згадав своє життя, яке раніше було багатше і на справжні трагедії, і на справжнє щастя.
— Що ти їй сказав?
— Сказав, що ви дуже самотні. Мешкаєте у маленькій кімнатці. Переживаєте за майбутнє країни і намагаєтесь втримати її від непродуманого кроку, який може стати для неї кроком у провалля. Ми її переселили і забезпечили грошима. Вона зараз в іншому містечку, неподалік від Будапешта. I вона готова робити те, що ми їй накажемо...
— Це добре, — кивнув я. — Зайдеш за півгодинки. Я хочу побути на самоті.
Свєтлов усе зрозумів, прихопив свій дипломат і вийшов.
Звична тиша кімнати налаштовувала мене на жалість до самого себе.
Присів до столу. Витяг фотографії Ніли. Я напевно не бачив її, коли фотографував. Я просто натискав на кнопку фотоапарата, не звертаючи уваги на надзвичайну красу її тіла. Чому я не вдивлявся в неї уважніше? Я був засліплений Світланою, я був настільки щасливий, що інших жінок, хай би вони хоч як переді мною не поводились, не існувало.
Тільки зараз я міг оцінити її риси, її груди, її ясний погляд і сміливу, зухвалу еротичну позу. Можливо, моя сьогоднішня самотність і вік, підійшовши до межі, за якою підтримувати своє тіло бадьорим стає дедалі важче, загострили мій погляд? Може, тільки зараз я зможу оцінити те, чого не зумів оцінити, будучи молодшим? Вірогідно, що так! Розбіжність між її красою і часом моєї свободи. Розбіжність між часом її бажання і часом моєї, перепрошую, скажімо просто — хтивості?
Я відкрив пляшку віскі «Аберлор», налив собі в келих. Ковтнув, не зводячи погляду з роздрукованих на принтері фотографій Ніли.
«Принаймні, ти така ж гарна. На обличчі», — подумав я, нахиляючись до фотографій.
193
Київ. Липень 1992 року. Субота.
«Свідоцтво про розлучення» привабливіше на вигляд та приємніше на дотик, ніж «Свідоцтво про одруження». Вперше, після розлучення зі Світланою, я цього не відчув. Тоді все було наче насправді. I похмуре весільне застілля в ресторані «Дубки», і записка від Світлани про необхідність розлучення, і саме розлучення, здійснене без моєї фізичної участі й присутності. Зараз навпаки — серце співало про свободу, хоча ніхто на мою свободу й не зазіхав. Але печатка в паспорті була справжньою, і вона, можна сказати, «неприємно свербіла», як укус комара чи блохи. Зараз її відмінили іншою печаткою. «Сверблячка» минулась, виникло бажання відсвяткувати цю справу. I я попрямував до магазину, куди мене вже кілька разів «по-доброму» посилала Віра. Витратив п’ятсот баксів і перетворився на хлопчика з обкладинки кольорового угорського журналу. На американський чи французький журнал я ще не тягнув. Але витрачені долари додали мені впевненості, і я відразу ж зателефонував Вірі на роботу і запросив її в бар. На мій подив, вона погодилася.
Ми зустрілися ввечері і, спільними зусиллями вибравши симпатичний бар на Подолі, зависли там до першої ночі, до початку стрип-програми. Стриптиз не цікавив Віру, до того ж після десятка келихів мартіні вона почала позіхати.
Яскраве зоряне небо додавало нам мінімум бадьорості, необхідної для того, щоб пішки піднятися Володимирським узвозом. Час від часу ми зупинялись і обнімалися, облизуючи одне одного поцілунками. Як підлітки. I я, мов підліток, не мав куди повести налаштовану залишитися зі мною до ранку Віру. Вештатися з нею вулицями порожнього міста було безглуздо. До того ж, вона з кожним кроком погойдувалась. Я взяв біля готелю «Дніпро» таксі й відвіз її додому, на Печерськ. Таксист витрусив з мене десять доларів, а коли я запротестував, відповів: «Не будь жлобом! Он твій піджак коштує половину моєї машини!» Я не став з ним сперечатися. Віддав зелену десятку, а додому пішов пішки. До речі, мій піджак коштував сто вісімдесят баксів, тож, у кращому випадку, він тягнув на чверть його старої «Волги».
194
Київ. 16 січня 2005 року.
Цей козак з булавою снився мені навіть вночі. А тепер я п’ю каву на кухні, милуючись містом, яке вкрите снігом, з висоти тринадцятого поверху, і думаю: «Мені ж не сказали, як має висіти картина — горизонтально чи вертикально? Мені лише дали розміри — два на метр шістдесят. Картину директор мені встромив вертикальну. В себе вдома я такої б не почепив, але для робочого кабінету — досить непогано. Грізний козак з булавою у руці дивиться досить люто кудись убік. У будь-якому випадку — це дуже патріотична картина, у зв’язку з тим прем’єр, який ще гірше за мене розуміється на мистецтві, заперечувати не повинен. Адже для нього головне — розміри. Та й вираз обличчя в козака такий, який завжди буває у прем’єра. Цікаво було б знати, на яку стінку він збирається її повісити. Добре, якби почепив так, щоб козак дивився на кожного, хто зайде в кабінет. Ефект був би ще той — подвійний погляд. Щось на кшталт стерео-відео!»