Та хай би що він там грів, а Мира повертається додому після цих чергувань щаслива і радісна. I, що найдивніше, одразу лягає спати!
Я нарешті повідомив маму про розлучення. Гадав, що вона сприйме цю новину спокійно, а вона засмутилася.
— Слухай! Ти ж із самого початку знала, що все це фікція! — щиро здивувався я.
— Половина подій у житті починається з того, що ти називаєш «фікцією», а стає нормальною життєвою правдою, реальністю. Бо існує таке поняття, як відповідальність дорослої людини за свої вчинки!
— Ти це чого? — я ще більше здивувався. — Може, тобі варто пожити в гостях у Дмитра? Там з тобою відразу погодяться!
Ця позавчорашня розмова, як і очікувалося, скінчилася сльозами й докорами. І погрозами з розряду — «Постривай, будуть у тебе діти, тоді зрозумієш!»
Я не став відповідати на докори. Не було найменшого бажання. Лише жалість до зацикленої на якихось абсурдних ідеях постарілої матері. «Може, це початок старечого маразму?» — спало мені на думку. Але я знав, що маразм — явище, більш характерне для чоловіків, ніж для жінок. I списав все це на притуплення розуму в зв’язку з припиненням дії радянської моралі. Адже зараз взагалі будь-яка мораль відсутня. Мораль зникла майже одночасно зі зникненням радянського карбованця. Зараз скрізь долари, а я з дитинства пам’ятаю, що там, де долари, немає ні моралі, ні справедливості.
Загалом, мій щомісячний конверт на роботі потовстішав до шести сотень баксів. Та й дійсно, я змінився. Мені зараз спокійніше, я стаю добрішим до близьких і навколишніх. Он мама ще й не знає, що я збираюся придбати їй мікрохвилівку за сто доларів. I Дмитрові що-небудь куплю. І Віруньці, хоча далі п’яних поцілунків у нас із нею справи поки що не посувалися. Використовувати Мирині «чергування» для того, щоб приводити сюди цю яскраву цукерочку в переповнену запахами минулого комуналку, в мене немає ні найменшого бажання. Та й вона, як це не дивно, виявилася дівчинкою доброго виховання. I щебече, що ще не підготувала своїх батьків до того, щоб привести до себе додому чоловіка. I все це в двадцять з лишком років!
197
Повітряний простір. 16 січня 2005 року.
Літак вилетів із Борисполя о п’ятнадцятій нуль-нуль. Вже десять по четвертій.
— Можливо, що-небудь з’їсте? — нахиляється наді мною стюардеса-білявка.
— Ні, — хитаю головою. — Дайте ще віскі!
Вона підходить до бару на коліщатах. Я в неї, у стюардеси, сьогодні сам. Сам на весь бізнес-клас. Вона бачить мій стан. Стюардеси — чудові психологи, знають кого пожаліти, кого приструнити. Мене треба жаліти. В мене очі розболілися від жалю до самого себе. Мене всього трусить, щойно я замислююся, уявляю собі, як це все відбулося.
Вранці мене біля кабінету чекав полковник Свєтлов. Обличчя з кам’яним виразом, але очі проникливі, живі. Він привітався зі мною, кивнувши головою. Зайшов за мною слідом. А потім відразу доповів новину тихим вібруючим голосом: «У вас нещастя, Сергію Павловичу. Ваш брат Дмитро і його дружина стрибнули у провалля. Самогубство».
Мене заціпило. У роті пересохло. В голові якийсь глухий дзвін. Я тупо дивлюсь на нього, а вимовити що-небудь не можу. Губи застигли, їх ніби судомою звело. I в горлі якийсь клубок застряг. Холодний, мов шматок льоду. Я намагаюся цей клубок донизу проштовхнути. Нічого не виходить. А він терпляче чекає. Нарешті грудка льоду провалюється усередину, глибоко всередину, туди, де вона вже не заважає розмовляти.
— Як? Чому? — вириваються з мене звільнені від шокової судоми слова.
— Ви мусите летіти. Вас зустрінуть із посольства, усе пояснять. Нікому не розповідайте про це. Принаймні, зараз. Розумієте, така новина, ставши публічною, не прикрасить ні нас, ні вас, ні, тим більше, Україну. В самій Швейцарії місцева влада пішла нам назустріч, і є можливість цю трагедію не випустити на бульварний рівень.
Я погоджуюся. Погоджуюся і дивуюся, наскільки чітко і зрозуміло все пояснює полковник Свєтлов.
— Ваш квиток привезуть вам через півгодини. Рейс на 15.00. Посольство надасть необхідну допомогу.
— А дитина? — раптом запитую я, згадавши про Лізу, доньку Дмитра та Валі. — Що з нею? Що?
— Жива, зараз у лікарні... Це також частина проблеми, яку потрібно буде вирішити відповідно до швейцарських законів і наших інтересів...
Він вийшов швидко і дуже тихо. Я не почув жодного його кроку, дивлячись йому вслід. Так, мабуть, ходять ангели.
Залишившись у кабінеті на самоті, я мордувався із запитанням, яке виникло в мене відразу після того, як пішов Свєтлов. Чому Ліза в лікарні? Значить, із нею все ж таки щось сталося?