— Квартирне питання, — зізнався я. — Моя колишня дружина завтра справляє весілля. Вона вагітна. В кімнаті доведеться прописувати її майбутнього чоловіка...
— Що?! — Він замислився. Просвердлив мене допитливим поглядом. Потім провів долонею по їжачку свого нещодавно обстриженого волосся. — Давай поки що будемо готуватися до Польщі, а як приїдемо, обміркуємо твоє квартирне питання!
Його обіцянка збадьорила мене більше, ніж кава, приготовлена Вірою. «А раптом він справді що-небудь вигадає? Вони, «комсомольці дев’яностих», хлопці кмітливі й досі пам’ятають про взаємовиручку!»
Він уже залишив мій кабінетик, його каблуки відстукотіли коридорним паркетом у напрямку приймальні головного шефа. А я тепер сидів і міркував про те, що із шістьох тут працюючих лише я один не підстригся коротко. Першою цю моду запровадила Віра. Точніше, вона була першою «власницею» короткої зачіски, коли я тут з’явився. I, звичайно, її «їжачок» був відносним. Моє волосся мало таку саму довжину, але не мало форми й було нечепурне, попри те, що я постійно мив його в комунальній ванні, засуваючи голову під довжелезний гусак крану. I от я, перебравши у пам’яті усіх співпрацівників і самого шефа нашої Асоціації підприємців, зрозумів, що всі, крім мене, недавно побували у перукарні і набули, можна сказати, спортивного й співзвучного з добою вигляду. I це мене стурбувало.
Я попередив Віру, що вийду на годинку. Спустився двадцятим тролейбусом на Хрещатик і зазирнув у перукарню «Чарівниця». Не виявивши черги, швидко зайняв вільне місце перед дзеркалом.
За моєю спиною з’явилася п’ятидесятирічна пані з фіолетовими кучерями.
Вона задумливо оглядала мою потилицю. А я стежив за її відображенням у дзеркалі.
— Що будемо робити? — запитала вона.
— Бобрик!
Увійшовши в наш офіс, я натикнувся на шефа, який проводив якогось високопосадового відвідувача. Він на мить відволікся на мою нову зачіску, усміхнувся і промовив: «Відчуття єдиної команди — це найважливіше!» Може, він продовжував розмову з відвідувачем. А може, оцінив моє бажання підстригтися «під команду». Хай там що це було, та, всівшись за робочий стіл, я відчув вищезгадане «відчуття єдиної команди» і, знявши слухавку, попросив Віру зайти до мене на хвилинку. Зараз для мене була важлива її реакція.
203
Швейцарія. 17 січня 2005 року.
Через годину після від’їзду з дощового Цюріха ми в’їхали у вкриті снігом гори.
Я дуже здивувався, побачивши в посольській машині іншого водія, але, як виявилося, везти мене в Лейкербад вирішив сам другий секретар посольства. Він відрекомендувався, але я встиг почути лише ім’я — Володимир.
— Ви погано спали? — запитав він відразу, як тільки опустив мою дорожню сумку в багажник сріблястої «ауді».
— Мало спав, — зізнався я. — I, напевно, погано.
Я промовчав, що до п’ятої ранку просидів у барі, час від часу підіймаючись до стійки і розраховуючись доларами за курсом бармена за наступну склянку віскі. I як тільки мій організм таке витримував! Я навіть спробував поспілкуватися з якоюсь проституткою. Вірніше, це вона підсіла до мене й щось пояснювала мені німецькою, потім чортихнулася більш зрозумілою мовою. Виявилася болгаркою. Я їй пояснив, що мене зараз більше цікавить алкоголь, ніж секс, і вона відійшла в сторону, всілася на високий круглий стілець біля самої стійки бару.
— Я вам перекладатиму й підказуватиму, — обіцяє мені Володимир, не відриваючи погляду від вузького шосе, на яке ми звернули з автостради. — Зазвичай нам ідуть назустріч. У будь-якому випадку, нічого не потрапило навіть до місцевої преси. Спочатку ми мусимо заїхати до поліції, потім уже найважчі питання...
Важкі питання вже крутилися у моїй голові. Я уявляв, що мені доведеться впізнавати їхні покалічені від падіння обличчя, тіла. Я взагалі не хотів дотикатися до смерті, але будь-яке життя постійно до неї дотикається. В цьому, мабуть, і полягає сенс продовження життя. Дотикнувся до смерті — і живеш собі далі, до наступного дотикання. Поки хто-небудь не дотикнеться до твоєї смерті. І продовжить твоє життя.
— Вам вже зараз потрібно визначитися, що ви збираєтеся робити, — після паузи знову заговорив Володимир. — Перевозити тіла для поховання на батьківщині — річ важка для психіки й не дешева. Звичайно, якщо ви зважитесь, ми вам допоможемо. Це входить в обов’язки посольства. Можна кремувати, а на батьківщину перевезти прах. Можна поховати тут. Ви не сповіщали дружину?
— Ні.
— Це добре. Поліція попередила нас, що хоче щось вам пред’явити. Скоріш за все, вони мали на увазі особисті речі загиблих. З ними теж потрібно буде щось робити.